Слово «гаджет» увійшло у наш лексикон приблизно 5 років тому. Ми змирились і потихеньку вчимось жити у світі гаджетів, Інтернету речей (IoT) та Big Data. Жити у світі, насиченому персональними даними, де розмиваються грані між роботою і дозвіллям, приватною дружбою та професійними френдами у соцмережах, особистим життям та інтеграцією у віртуальний соціум. Лайк та дизлайк – нова технічна форма вираження своїх поглядів. Назва професії «журналіст» в нашому лексиконі вкорінилась вже давно. Але це вже не вчорашні люди із блокнотом чи навіть диктофоном. Це технологічно оснащені команди мисливців за інформацією.
Стаття 32 Конституції України, Закон України «Про захист персональних даних» та Конвенція про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних також є основою правового регулювання приватності.
Більшість відкритих відеозйомок є законними на основі частини першої статті 307 Цивільного кодексу України, відповідно до якої «фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру».
Ніколи не було так легко зібрати усю актуальну інформацію про людину, як тепер. І це не тільки класична зйомка особи на камеру, про яку згадано у ті 307 ЦК України. Тому правова проблематика є похідною від фактичного стану речей. В чому ж специфіка роботи журналіста на сьогодні?
По-перше, у багатьох випадках відпала необхідність у персональному контактуванні із «об’єктом дослідження чи зйомки», адже дистанційну роботу журналіста забезпечує Інтернет та технологічні пристрої. В тому числі, відмова самої особи спілкуватись зі ЗМІ, в більшості випадків не зупинить журналістів. Просто вони візьмуть інформацію з іншого джерела. Як приклад, тепер журналісту не треба проникати на приватну територію для отримання ексклюзивних фото, набагато легше за допомогою квадрокоптера зняти все на 360-градусів, додати комп’ютерних спецефектів – і репортаж готовий. І при цьому на відео не буде особи, а лише її маєток – але цього промовистого сюжету достатньо для аудиторії, чи не так? Потрібна інформація про майно та доходи політичного діяча, потрібні конкретні цифри (або їх спростування)? Тепер електронні державні реєстри до Ваших послуг.
По-друге, дистанційне журналістське розслідування стає більш латентним, і особа, відносної якої опрацьовується матеріал, до моменту появи статті може ні про що не здогадуватись. Журналісти починають нагадувати слідчі органи, адже Інтернет та гаджети скасувати монополію держави на левову частку знань та способів збору інформації. Поле для аналітичної роботи – практично необмежене.
По-третє, особа сама дає чудовий «інформаційний матеріал», розкриваючи інформацію щодо свого приватного життя, майнового стану, вподобань, місця проживання тощо у соціальних мережах. А якщо не розкриє сама особа, то це за неї зроблять її друзі, опублікувавши певне відео, селфі чи тегнувши у дописі.
Відповідно до статті 25 Закону України «Про захист персональних даних», дозволяється обробка персональних даних, якщо така обробка здійснюється виключно для журналістських та творчих цілей, за умови забезпечення балансу між правом на повагу до особистого життя та правом на свободу вираження поглядів. Іншими словами, згода суб’єкта (читати – відомої особистості) не потрібна, якщо обробка персональних даних здійснюється журналістом для відповідних цілей.
Поняття «суспільний інтерес» досліджується ЄСПЛ (див. справи «Сюрек проти Туреччини» (№ 1), «Угорська спілка громадянських свобод (УСГС) проти Угорщини»). Наприклад, в нещодавно розглянутій справі «Халдіманн та інші проти Швейцарії» Європейський суд визнав законною приховану зйомку на підставі того, що «мав місце публічний інтерес (нечесна комерційна практика)…зйомка відбувалась в окремому офісному приміщенні і не стосувалась особистої сфери особи, лише її професії».
Ми вбачаємо великий професійний потенціал для правничої діяльності не у контексті захисту професійних прав журналістів, а коли особа потребує захисту свого приватне життя чи подробиць ділового характеру. Стає очевидним, що говорити про класичний захист персональних даних, який ґрунтується на згоді особи на обробку її персональних даних, не завжди реально. Ці правові методи перестають діяти, бо персональні дані набувають рис «непідконтрольного контенту», як такі, що (1) можуть бути у володінні третіх осіб або ж (2) взагалі бути згенерованими третіми особами.
Альтернативною стратегією захисту приватності буде інноваційна правова допомога, що поєднує (1) правові знання, (2) навички управління персональними даними, (3) комунікативну стратегію, (4) способи реагування пост-фактум та (5) взаємодію з соцмережами.
В цьому сенсі, для формування іміджу особи буде визначальною її свідома поведінка та управління інформацією, котра просочується в інформаційний простір. Як приклад, обмеження щодо поширення власних фотографій в соцмережах, особливо тих, де є подробиці відносно місця, часу, події чи обстановки. Управління налаштуваннями приватності свого аккаунту в соцмережах. Це може стосуватись і вимог до людей, котрі роблять колективні фотографії чи знімають приватні події. Або ж навпаки, свідоме поширення певних тематичних фотографій, для формування певного «пропорційного співвідношення» між контрольованим контентом та непідконтрольним.
Проблема «непідконтрольного контенту» в тому, що гаджети зараз є у всіх, і відзняти відео/фото може будь-хто – ситуативно, випадково, а потім контент потрапить навіть без допомоги журналістів у соцмережі. Далі таке відео складно «локалізувати», видалити, заборонити чи іншим чином обмежити його поширення. Тому проблематика ЗМІ виходить за межі безпосередньої роботи ЗМІ, а охоплює взагалі нову філософію соцмереж. Тепер кожен з нас став свого роду і журналіст, і репортер і актор, і герой. І десь там поміж них є інтроверти, котрі все ж не хочуть поширення окремих подробиць свого професійного чи приватного життя.
«Право бути забутим» (right to be forgotten) є доволі новітнім, але його суть у можливості особи видалити певну інформацію відносно себе, насамперед у соцмережах чи пошукових Інтернет-ресурсах. Правова послуга у цьому випадку існує, вона полягає у правовому обґрунтуванні обов’язку видалити інформацію. Найбільш дискусійним у цьому плані буде питання про пріоритет приватного або ж публічного інтересу. Додатково зазначимо, що відповідно до ч. 3 ст. 307 ЦК України «Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом». Вимога видалення «таємного відео» також може бути дискусійною. Скажімо, якщо зйомка ведеться з віддаленої відстані, чи є така зйомка таємною для особи? Принаймні, з відеоматеріалу може бути зрозумілим, що особа згоди не завала, або ж перебувала у стані, коли таку згоду від неї отримати неможливо.
Пауль Сільва, фоторедактор газети «Daily Mail», коментуючи чергове звинувачення на адресу видання, зазначив: «Виходить так: якщо людина йде по тротуару – це громадське місце, якщо ж вона на під’їзній дорозі до її будинку – то це вже чомусь приватне місце. Це просто питання кількох ярдів».
Також існує практичний досвід, коли особа (чи її юристи) звертаються з проханням до адміністрації соціальної мережі чи Інтернет-ресурсу про видалення інформації. В цьому випадку, адміністрація може бути свого роду арбітром. При чому, мотивована вимога може бути позитивно сприйнята Інтернет-ресурсом, що є хорошою альтернативою до судової тяганини. Також не варто забувати про гарантоване законом право вимагати спростування недостовірної інформації.
В найближчі роки, швидше за усе, йтиметься не про «боротьбу» відомих особистостей з журналістами не тільки за свою приватність як таку, а й про змагання між різними поглядами, концепціями та способами подачі інформації в засобах масової інформації, а також співвідношення способів її висвітлення та захисту персональних даних, особливо захист від перекручування інформації. Формування меж допустимого, навіть при забороні цензури, все ж відбувається.
Ми вже відзначаємо нові форми праворозуміння та розуміння моральної шкоди. Наприклад, ситуація, коли під тиском журналістів відома особистість була вимушена змінити звичний стиль життя та відмовитись від звичного відкритого спілкування чи проведення дозвілля, що завдало особі глибоких душевних страждань. Або, якщо не зовсім вдале висловлювання чи фрагмент інтерв’ю, особи стало «коронною цитатою», основою для кумедних роликів, пародій чи демотиваторів. Або що робити, якщо особа взагалі стала «мемом»? Такі справи мають усі перспективи набути широкого суспільного резонансу й сформувати новий пласт юридичної практики.
Опубліковано: "Юрист і Закон", №15, 14.04.2017-20.04.2017
Автори: Владислав Подоляк, Анна Кирик