Статистика свідчить, що судом касаційної інстанції за 2017 рік було розглянуто близько 5 тисяч господарських справ, серед яких п’яту частину спорів склали справи про банкрутство. Як бачимо, справи про банкрутство займають значну частину у структурі господарських спорів. Проаналізувавши практику Вищого господарського суду України, старого Верховного Суду України та нового Верховного Суду, хочемо звернути увагу на топ-5 найцікавіших, на нашу думку, судових рішень у справах про банкрутство, що мають важливе значення для становлення судової практики у цій категорії спорів.
Забезпечені кредитори набувають статусу учасника провадження у справі про банкрутство з моменту порушення такого провадження (постанова Вищого господарського суду України від 19.01.2017 року у справі № 916/1950/16)
У справі № 916/1950/16 вирішувалося питання щодо права забезпечених кредиторів оскаржити ухвалу суду першої інстанції про порушення провадження у справі про банкрутство.
Відповідно до обставин справи боржник звернувся до господарського суду із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство, до якої додав перелік майна, що перебуває у заставі, та перелік заставодержателів. Не погоджуючись із ухвалою про порушення провадження у справі, два забезпечені кредитори (банки) оскаржили вказану ухвалу до апеляційного суду.
Апеляційний суд своєю ухвалою провадження за апеляційними скаргами банків припинив, справу направив до суду першої інстанції для подальшого розгляду. Припиняючи провадження за апеляційними скаргами банків, апеляційний суд виходив з того, що на момент подання скаржниками апеляційних скарг, заяви про визнання грошових вимог до боржника господарським судом не розглядалися, відповідне судове рішення про їх визнання чи відхилення не приймалося, тому скаржники (забезпечені кредитори) не набули у встановленому порядку статусу учасника у справі про банкрутство і на момент звернення з апеляційними скаргами не мали права подавати апеляційні скарги на спірну ухвалу суду першої інстанції.
Вищий господарський суд України не погодився із позицією апеляційного суду, вказавши, що стаття 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (надалі – «Закон про банкрутство») не пов’язує набуття кредитором процесуальних прав з винесенням судового рішення про визнання його кредитором у справі.
На основі системного тлумачення норм статей 1, 19, 23 Закону про банкрутство та статті 33 Закону України «Про іпотеку» касаційний суд дійшов висновку про те, що з моменту порушення провадження у справі про банкрутство права забезпеченого кредитора можуть вважатися порушеними, оскільки після порушення провадження у справі про банкрутство пред'явлення забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволення може відбуватися лише у порядку, передбаченому Законом про банкрутство та в межах провадження у справі про банкрутство, тому забезпечені кредитори набувають статусу учасника провадження у справі про банкрутство з моменту порушення такого провадження, а відтак, набувають і процесуальне право на оскарження ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство.
Вказаним рішенням Вищий господарський суд підтвердив не тільки право забезпечених кредиторів на оскарження ухвали про порушення справи про банкрутство (з моменту винесення такої ухвали), а й підтвердив, що забезпечені кредитори набувають статус учасника справи про банкрутство (в частині забезпечених вимог) незалежно від подання ними заяв про визнання кредиторських вимог та включення їх вимог до реєстру вимогу кредиторів.
Майновий поручитель відповідає перед іпотекодержателем в межах узятих на себе зобов’язань, тобто, в межах вартості предмета іпотеки відповідно до іпотечного договору (постанова Верховного Суду України від 29.03.2017 р. у справі № 918/169/16)
У справі № 918/169/16 про банкрутство кредитор звернувся з вимогами до боржника-майнового поручителя (іпотекодавця), обґрунтовуючи їх наявністю заборгованості за договорами кредитної лінії, на забезпечення виконання яких були укладені договори іпотеки.
При цьому, боржник просив визнати та включити в реєстр вимог кредиторів вимоги у розмірі заборгованості за договорами кредитної лінії, як такі що забезпечені заставою майна боржника.
Суд першої інстанції відмовив у визнанні грошових вимог боржника у заявленому розмірі, визнав вимоги боржника лише у розмірі вартості предмета іпотеки відповідно до іпотечного договору. Суди апеляційної та касаційної інстанції залишили ухвалу суду першої інстанції без змін.
Верховний Суд України постановою від 29.03.2017 р. погодився з позицією судів попередніх інстанцій. Суд виходив з того, що відповідальність майнового поручителя як іпотекодавця, який не є одночасно боржником в основному зобов'язанні, обмежується вартістю майна, переданого в іпотеку, а тому у разі невиконання основним боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання іпотекодержатель як кредитор, має право вимагати виконання основного зобов'язання як від боржника і його майнового поручителя разом, так і від будь-кого з них окремо, а у разі пред'явлення таких вимог до майнового поручителя останній відповідає в межах узятих на себе зобов'язань перед іпотекодержателем.
На нашу думку, вказана позиція Верховного Суду України не є достатньо обгрунтованою. Верховний Суд України залишив поза увагою те, що вартість майна, визначена сторонами в договорі іпотеки та сума коштів, виручена від фактичної реалізації предмета іпотеки, може суттєво відрізнятись. У випадках, коли договір іпотеки укладений на забезпечення виконання зобов’язання в цілому, а не в межах конкретної суми коштів, вся сума коштів, виручена від продажу предмету іпотеки, має бути спрямована на задоволення вимог кредитора-іпотекодержателя.
Відтак, ми вважаємо, що вимоги іпотекодержателя необхідно включати до реєстру вимог кредиторів майнового поручителя (іпотекодавця) у розмірі фактичної заборгованості за кредитним договором, а не у розмірі вартості майна, що визначена сторона у договорі іпотеки під час його укладення. Лише у такий спосіб права іпотекодержателя на задоволення його вимог за рахунок предмета іпотеки (у розмірі його фактичної вартості на момент продажу в процедурі банкрутства) будуть гарантовані.
Спір про визнання недійсним будь-якого правочину з метою повернення майна боржника до ліквідаційної маси належить до виключної підсудності господарського суду в межах провадження у справі про банкрутство (постанова Вищого господарського суду України від 16.05.2017 р. у справі № 916/1808/16)
У справі № 916/1808/16 ліквідатор боржника звернувся до суду з позовом про визнання недійсними договорів та витребування майна з чужого незаконного володіння, посилаючись на те, що спірне майно - земельна ділянка вибула із володіння боржника поза його волею, оскільки прилюдні торги, проведені у формі аукціону з продажу майна боржника в межах справи про банкрутство визнано судом недійсними.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що позов не підлягає задоволенню, а правові підстави для витребування земельної ділянки відсутні.
Вищий господарський суд України рішення судів попередніх інстанцій скасував з мотивів порушення правил виключної підсудності та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції в межах справи про банкрутство боржника (постанова від 16.05.2017 р.).
Касаційний суд виходив з того, що, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону про банкрутство, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.
Враховуючи те, що позов у даній справі був поданий ліквідатором боржника з метою повернення майна боржника до ліквідаційної маси, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що такий спір про витребування з чужого незаконного володіння майна особи, яка перебуває в процедурі банкрутства, безпосередньо пов'язаний із здійсненням провадження у справі про банкрутство та стосується питань щодо формування ліквідаційної маси банкрута, а тому підлягає розгляду в межах справи про банкрутство, а не в окремому позовному провадженні.
Варто відзначити, що вказана правова позиція Вищого господарського суду України повністю відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 13.04.2016 р. у справі № 908/4804/14 та від 16.11.2016 р. у справі № 908/560/16, щодо необхідності розгляду у межах провадження у справі про банкрутство спорів про визнання недійсними правочинів боржника незалежно від правових підстав для визнання їх недійсними (загальних, передбачених Цивільним кодексом України, чи спеціальних, передбачених Законом про банкрутство), якщо такі правочини безпосередньо пов'язані з провадженням у справі про банкрутство (формуванням ліквідаційної маси боржника, розглядом кредиторських вимог боржника та формуванням його пасиву у реєстрі кредиторів).
Наявність конфлікту інтересів у голови ліквідаційної комісії (засновника), який виконує повноваження ліквідатора, є підставою для його заміни на арбітражного керуючого (постанова Вищого господарського суду України від 24.10.2017 р. у справі № 915/471/16)
У справі № 915/471/16 кредитор звернувся зі скаргою на дії ліквідатора підприємства-боржника. Скарга була обґрунтована, зокрема, тим, що ліквідатор, будучи єдиним учасником юридичної особи-боржника, є заінтересованою особою щодо боржника. Наявність конфлікту інтересів негативно вплинула на ліквідаційну процедуру, оскільки ліквідатор не був зацікавлений у належному виконанні покладених на нього обов’язків, а саме пошуку незаконно відчужених предметів іпотеки (майна боржника), за рахунок якого можна було б задовольнити вимоги кредиторів.
Суд першої інстанції скаргу задовольнив, усунув ліквідатора від виконання ним його обов’язків. Судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишено без змін. Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, ліквідатор підприємства-боржника звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою.
Вищий господарський суд України постановою від 17.10.2017 р. у задоволенні касаційної скарги відмовив. Касаційний суд виходив з того, що ліквідатор боржника в даному випадку є заінтересованою стосовно боржника особою у розумінні ст. 1 Закону про банкрутство, а саме він є його єдиним учасником, а згідно з Витягом з ЄДРЮОФОПГФ він є керівником та кінцевим бенефіціарним власником банкрута.
Окрім того, ліквідатор неналежно виконував свої обов’язки щодо розшуку майна боржника, зокрема, його дебіторської заборгованості. А саме, ліквідатор надав суду інформацію про зменшення балансового розміру оборотних активів боржника більш ніж на півмільярда гривень, натомість, не надав жодних доказів про встановлення причин такого зменшення, не надав доказів пред’явлення ним вимог до третіх осіб про визнання недійсними правочинів, внаслідок яких боржник став неплатоспроможним, спростування майнових дій боржника, повернення незаконно виведеного майна до ліквідаційної маси, проте подав до суду звіт про завершення ним дій у ліквідаційній процедурі.
Враховуючи вказані обставини, касаційний суд дійшов висновку, що ліквідатор має реальний конфлікт інтересів у належному виконанні своїх повноважень, зокрема, щодо можливого солідарного стягнення з третіх осіб та покладення субсидіарної відповідальності на засновника боржника відповідно до ч. 5 ст. 41 Закону про банкрутство.
Таким чином, Вищий господарський суд України підтримав позицію судів попередніх інстанцій, що наявність конфлікту інтересів у ліквідатора, який є одночасно учасником, керівником та кінцевим бенефіціарним власником боржника, є підставою для припинення повноважень ліквідатора та його заміни професійним арбітражним керуючим.
Вважаємо, що така позиція судів повністю відповідає нормам Закону про банкрутство, а також забезпечує баланс між дотриманням інтересів засновників (кінцевих бенефіціарних власників) компанії-банкрута та її кредиторів.
Посадові особи боржника несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями боржника у зв’язку із доведенням підприємства до банкрутства (постанова Верховного Суду від 30.01.2018 р. у справі № 923/862/15)
У справі № 923/862/15 у рамках справи про банкрутство ліквідатор звернувся до господарського суду із заявою, у якій просив покласти субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями боржника у зв’язку із доведенням підприємства до банкрутства через неправомірне виведення активів боржника на фізичну особу, яка протягом певного часу виконувала обов’язки директора та бухгалтера боржника.
Відповідно до встановлених судами обставин справи колишній директор та бухгалтер підприємства-боржника вивів з підприємства грошові кошти у значному розмірі шляхом безпідставного перерахування коштів по недійсним угодам на користь третіх осіб, що у подальшому призвело до неплатоспроможності цього підприємства та визнання його банкрутом.
Верховний Суд у постанові від 30.10.2018 р. погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанції щодо наявності підставі для покладення на колишнього директора та бухгалтера підприємства-банкрута субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями боржника (банкрута), вказавши, що оскільки судами попередніх інстанцій встановлено, що у ході ліквідаційної процедури виявлено відсутність грошових коштів на рахунках боржника та відсутність активів банкрута, а майнові активи боржника були відчужені в результаті рішень та дій колишнього директора та бухгалтера, і господарська діяльність підприємства припинена у незаконний спосіб, то обґрунтованим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення заяви ліквідатора і про покладання субсидіарної відповідальності на колишню посадову особу боржника у зв'язку із доведенням боржника до банкрутства.
Варто відзначити, що вказане судове рішення ґрунтується, серед іншого, на обставинах, які були встановлені адміністративними судами у податковому спорі ДФС із боржником про стягнення податкового боргу.
Окрім того, вирішуючи питання про можливість покладення на колишнього директора і бухгалтера підприємства-банкрута субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями боржника перед кредиторами внаслідок доведення боржника до банкрутства за відсутності вироку суду про притягнення винної особи до кримінальної відповідальності, Верховним Судом відзначено, що чинне законодавство України не пов’язує можливість покладення субсидіарної відповідальності на відповідних осіб згідно частини 5 статті 41 Закону про банкрутство з обов’язковою наявністю вироку або вироків відносно таких осіб.
Як вбачається із тексту постанови Верховного Суду, колишній директор та бухгалтер банкрута був притягнений до кримінальної відповідальності за статтею 212 Кримінального кодексу України (ухилення від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів)), а не за статтею 219 Кримінального кодексу України (доведення до банкрутства). Вказаний факт не завадив господарським судам в рамках справи про банкрутство «кваліфікувати» дії колишнього директора та бухгалтера банкрута як «доведення до банкрутства» та покласти на нього субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями боржника.
Опубліковано: "Юридична Газета", №9, 27 лютого 2018 р.
Автори: Юрій Колос, Олександра Бортман