Доменна тематика протягом декількох останніх років залишається в Україні широко обговорюваною в колах юристів та безпосередньо тих осіб, які беруть активну участь у побудові відносин щодо використання доменних імен. Причин цьому, як мінімум, дві. По-перше, доменні імена справедливо зайняли не останнє місце серед нематеріальних активів багатьох компаній. По-друге, правові реалії, які склались у країні, породжують чимало колізій, практика вирішення яких наразі не є уніфікованою.
Поряд з тим, що учасники правовідносин активно намагаються відстояти свої інтереси, подаючи позови до суду (насамперед, про захист прав інтелектуальної власності у зв’язку з неправомірним використанням відповідних об’єктів у доменних іменах), не менш важливим залишається питання застосування в Україні альтернативних способів вирішення доменних спорів.
Отже, варто розглянути характерні особливості вирішення доменних спорів в Україні, та, з огляду на ці особливості, — перспективи вирішення таких спорів альтернативними способами.
Механізми захисту прав у контексті використання доменних імен
Законодавче регулювання правовідносин у сфері доменних імен має свою специфіку. По-перше, таке регулювання є досить обмеженим, що зумовлено природою мережі Інтернет та своєрідністю адміністрування системи доменних імен, яка історично склалась. Так, статут корпорації ICANN (Інтернет-корпорація з призначення доменних імен та номерів) установлює, що «корпорація діє на користь Інтернет-товариства в цілому та для благодійних і громадських цілей має на меті зменшення тягаря уряду та підвищення глобальної громадської заінтересованості у функціональній стабільності Інтернету, виконуючи й координуючи функції, пов’язані з технічним управлінням імен та адрес в Інтернеті» [1]. Зазначений статут також встановив, що система найменування та адресації в Інтернеті є громадським ресурсом, яким слід управляти в інтересах світової Інтернет-спільноти.
Тобто регулювання правовідносин у сфері доменних імен переважно знаходиться поза правовим полем суто державного характеру. При цьому, наприклад, професор права Університету Майямі А. Майкл Фрумкін виокремлює чотири форми «консенсусу», який забезпечує легітимність так званих мережевих норм (правил поведінки): переговорний консенсус (англ. negotiated consensus), ринковий консенсус (англ. market consensus), делегування (англ. delegation) та масова помста (англ. mass revenge) як «спонтанна реакція учасників Інтернет-суспільства на очевидну загрозу, яка йде від порушників фундаментальних норм поведінки в Мережі» [2].
Відтак, питання захисту прав інтелектуальної власності у доменних іменах є одним із найпроблематичніших у системі «Інтернет-правововідносин». Це обумовлено певними об’єктивними факторами, зокрема:
(і) наднаціональним характером Інтернету (у процесуальному аспекті дана обставина може впливати, передусім, на визначення підсудності доменного спору);
(іі) технічними особливостями мережі Інтернет (швидкість обміну даними, зміни інформаційного наповнення веб-сайтів тощо, а це зазвичай створює проблеми з доказовою базою);
(ііі) особливим характером регулювання і навіть «саморегулювання».
Розкриваючи питання захисту прав у зв’язку з використанням доменних імен, у тому числі проблем у реалізації даного права, необхідно зазначити, що цій правовій категорії притаманні специфічні особливості в контексті об’єктів, на які власне спрямовано захист, та виду правопорушень, які виникають у цій сфері відносин.
Доменні спори, здебільшого, ініціюються з метою (і) припинення порушення прав інтелектуальної власності на відповідний об’єкт правової охорони (зокрема, на знаки для товарів і послуг, фірмові найменування), використаний у розрізняльній частині доменного імені, (іі) переделегування чи відміни делегування доменного імені у зв’язку з порушенням прав інтелектуальної власності. Якщо узагальнити, то доменні спори, за своєю суттю, спрямовані або на захист об’єкта права інтелектуальної власності, або власне на саме доменне ім’я.
При цьому можна виділити дві основні форми захисту прав: юрисдикційну та неюрисдикційну. Юрисдикційна форма захисту прав полягає в тому, що особа, права якої порушено, звертається за захистом порушених прав до суду, інших компетентних органів, уповноважених вживати необхідних заходів для відновлення порушених прав і припинення правопорушення. Своєю чергою, неюрисдикційна форма захисту прав охоплює дії фізичних та юридичних осіб із захисту своїх прав та охоронюваних законом інтересів самостійно, без звернення до державних чи будь-яких інших компетентних органів.
У межах цих форм можливими механізмами захисту прав інтелектуальної власності у контексті доменних спорів є:
(і) судовий захист прав, який реалізується у господарському, цивільному та кримінальному судочинстві;
(іі) звернення до органів Антимонопольного комітету України, зокрема, на підставі статті 4 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996 р. № 236/96-ВР, якою передбачено, що «неправомірним є використання імені, комерційного (фірмового) найменування, торговельної марки (знака для товарів і послуг), рекламних матеріалів, оформлення упаковки товарів і періодичних видань, інших позначень без дозволу (згоди) суб’єкта господарювання, який раніше почав використовувати їх або схожі на них позначення у господарській діяльності, що призвело чи може призвести до змішування з діяльністю цього суб’єкта господарювання» [3];
(ііі) звернення до арбітражного суду, застосування процедури Єдиної політики вирішення спорів про доменні імена (англ. UDRP — Uniform Domain Name Dispute Resolution Policy);
(іv) переговори/медіація.
На жаль, у доменній зоні .UA застосування арбітражних процедур доcі стоїть під питанням, а вирішення доменних спорів лягло на плечі українського (досить часто некомпетентного у даних питаннях) правосуддя. Національна судова практика свідчить про те, що більшість доменних спорів розглядається судами у межах саме господарського процесу.
«Кіберсквотинг» як правова категорія
В основі будь-якого спору про домени знаходиться певне правопорушення, яке іменується терміном — «кіберсквотинг» (англ. cybersquatting). Якщо розглянути етимологію цього слова, то частка «сквотинг» (англ. squatting), за даними Оксфордського словника, буквально означає «іти й жити у порожній будівлі без дозволу її власника» [4]. Який же зміст вкладають у цей термін учасники Інтернет-відносин?
На законодавчому рівні поняття «кіберсквотинг» не є визначеним. Одним із перших правових актів, який врегулював деякі аспекти кіберсквотингу, був Закон США «Про захист споживачів від кіберсквотингу» [5] (англ. Antiсybersquatting Consumer Ptotection Act, 1999). Цей закон не містить визначення кіберсквотингу, однак, встановлює, що «особа може бути притягнена до цивільної відповідальності власником торговельної марки, включаючи персональне ім’я, якому надана така ж правова охорона як і знаку, якщо, безвідносно до товарів або послуг сторін, ця особа (і) мала недобросовісний умисел отримати прибуток з використання такого знака, включаючи персональне ім’я, (іі) ця особа зареєструвала ім’я, здійснює торгівлю (продаж, купівлю, видачу ліцензій, надання у борг, заставу, або будь-яке інше передання імені з метою отримання доходу внаслідок такого передання), або використовує доменне ім’я, яке:
(i) у разі, якщо торговельна марка є відмітною на час реєстрації доменного імені, є ідентичним або схожим до ступеня змішування з такою торговельною маркою;
(ii) у разі, якщо відома торговельна марка була відомою на час реєстрації доменного імені, є ідентичним або схожим до ступеня змішування з такою торговельною маркою;
(iii) є торговельною маркою, словом, або іменем, котрі охороняються відповідно до секції 706 глави 18 Кодексу США…» [6].
Отже, з викладеного вище вбачається, що для «кіберсквотингу» характерні такі ознаки: по-перше, це діяльність особи у мережі Інтернет, спрямована на реєстрацію певного позначення, як правило, доменного імені; по-друге, дії особи з реєстрації такого імені є неправомірними, тобто здійснюються за відсутності будь-яких прав на доменне ім’я; по-третє, такі дії є умисними, недобросовісними та спрямованими на отримання прибутку від можливого перепродажу неправомірно зареєстрованого доменного імені.
Як показує практика, частково «успішність» кіберсквотингу забезпечується за допомогою принципу «first come — first get», тобто першості надходження заявки на реєстрацію доменного імені. Так, відповідно до п.п. 2.4, 2.5 Правил домену .UA «заявки на делегування будь-яких імен в публічному домені обробляються адміністратором у порядку їх надходження, якщо правилами конкретного публічного домену не встановлено іншого. Правила публічного домену можуть встановлювати «період одночасності», тобто інтервал часу з моменту надходження першої заявки на доменне ім’я, протягом якого всі наступні заявки на це доменне ім’я вважаються такими, що надійшли одночасно з першою» [7].
Історично кіберсквотинг як єдине і найтиповіше порушення прав на доменні імена та у доменних іменах розглядався у контексті недобросовісної реєстрації у якості доменних імен саме торговельних марок. Про це свідчать і різноманітні доповіді у межах так званого Першого процесу ВОІВ щодо назв доменів у мережі Інтернет (з липня 1998 року до квітня 1999 року).
Однак через об’єктивні проблеми, які спіткали учасників Інтернет-відносин, починаючи з 2000 року, питання кіберсквотингу розглядається у ширшому ключі. Нині можна констатувати, що в результаті дискусій Інтернет-спільноті вдалось знайти умовний спільний знаменник у цьому питанні. Отже, до кола позначень, які недобросовісно використовуються кіберсквотерами шляхом реєстрації доменних імен, належать, зокрема:
(і) знаки для товарів і послуг;
(іі) фірмові найменування;
(ііі) міжнародні непатентовані назви (INNs) фармацевтичних препаратів;
(iv) повні та скорочені назви міжнародних міжурядових організацій;
(v) особисті імена;
(vi) географічні зазначення.
В Україні питання правового режиму використання більшості з названих об’єктів, зокрема у мережі Інтернет, не врегульоване. Найчастіше правовласники звертаються до суду за захистом прав на торговельну марку, посилаючись на норми Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993 року № 3689-ХІІ, згідно з якими порушенням прав власника свідоцтва на торговельну марку вважається використання без його згоди в доменних іменах знаків та позначень, зазначених у законі.
Разом з тим, вітчизняна практика доменних спорів свідчить про те, що не менш актуальними є питання неправомірного використання інших об’єктів, зокрема фірмових найменувань, неправомірно використаних у доменних іменах. З цього приводу ВОІВ свого часу зазначила таке: «У галузі фірмових найменувань не рекомендується вжиття будь-яких заходів, оскільки, хоча й існують міжнародні норми для їх охорони, фундаментальною проблемою залишається ідентифікація того, що у різних країнах може охоронятись як «фірмове найменування», та, як і щодо географічних зазначень, доводиться робити складний вибір в плані застосовуваного законодавства у глобальному розумінні» [8].
Таким чином, кіберсквотинг — недобросовісна діяльність особи стосовно реєстрації у мережі Інтернет певного позначення, яке є ідентичним або схожим з об’єктом, який належить іншій особі (зокрема, зі словесною частиною знака для товарів і послуг, фірмовими найменуваннями, особистими іменами, назвами міжнародних організацій тощо), спрямована на отримання прибутку від такої діяльності, зокрема, шляхом перепродажу доменного імені.
По суті, кіберсквотинг — це єдине правопорушення, яке є причиною виникнення доменних спорів. Навряд чи є необхідність визначати даний вид Інтернет-правопорушення на рівні законодавчих норм, оскільки воно є достатньою мірою визначеним і «самоврегульованим» тими засобами, які функціонують та якими користується Інтернет-спільнота.
Водночас, актуальним є питання вдосконалення правового регулювання тих об’єктів, які використовуються у доменних іменах (торговельні марки, фірмові найменування, географічні зазначення тощо).
Типовий доменний спір в Україні
Конституція України проголошує, що «правосуддя в Україні здійснюється виключно судами… Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі» [9].
Наразі більшість спорів у сфері правовідносин щодо використання доменних імен, а також захисту прав інтелектуальної власності у зв’язку з таким використанням, вирішується в Україні господарськими судами. Який же спосіб захисту порушеного права обирають учасники правовідносин у сфері використання доменних імен?
Загалом, способи захисту порушеного права можна поділити на дві підгрупи:
(і) загальні способи захисту порушеного права, передбачені статтею 16 Цивільного кодексу України, та
(іі) спеціальні способи захисту порушеного права.
Так, чинний ЦК України передбачає спеціальні норми для захисту прав інтелектуальної власності [10], відповідно до яких суд може постановити рішення про: (1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів; (2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності; (3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності чи знищення таких товарів; (4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувались переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності або вилучення та знищення таких матеріалів і знарядь; (5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності; (6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.
Цілком очевидно, що викладені вище механізми є малозастосовними щодо доменних спорів, які вимагають дещо інших правових підходів до їх вирішення.
Варто зазначити, що доменні спори найчастіше — це спори про припинення порушення права. Дана обставина впливає власне на ті способи захисту порушеного права, які обирають правовласники.
Нині більшість доменних спорів в Україні ініціюється у зв’язку із захистом прав інтелектуальної власності або ж на торговельну марку, або на фірмове найменування, а палітра позовних вимог є настільки ж різноманітною, наскільки безсистемною та не уніфікованою є судова практика.
Відповідно до ст. 20 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993 року № 3689-ХІІ «будь-яке посягання на права власника свідоцтва, передбачені статтею 16 цього Закону, в тому числі вчинення без згоди власника свідоцтва дій, що потребують його згоди, та готування до вчинення таких дій, вважається порушенням прав власника свідоцтва, що тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України. Порушенням прав власника свідоцтва вважається також використання без його згоди в доменних іменах знаків та позначень, указаних у пункті 5 статті 16 цього Закону. На вимогу власника свідоцтва таке порушення повинно бути припинено, а порушник зобов’язаний відшкодувати власнику свідоцтва заподіяні збитки» [11].
Своєю чергою, за змістом ст. 21 зазначеного Закону суди відповідно до їх компетенції розв’язують, зокрема, спори про: встановлення власника свідоцтва; укладання та виконання ліцензійних договорів; порушення прав власника свідоцтва.
Отже, використовуючи встановлені Цивільним кодексом України та Законом України «Про охорону прав на знаки для товари і послуг» від 15.12.1993 року № 3689-ХІІ способи захисту, правовласники знаків ініціюють доменні спори, як правило, шляхом пред’явлення вимог про:
(і) визнання дій особи з використання доменних імен такими, що порушують право власності на знаки для товарів і послуг;
(іі) припинення делегування доменних імен, у яких неправомірно використані знаки для товарів і послуг;
(ііі) здійснення заходів щодо передання доменного імені;
(іv) зобов’язання припинити технічне обслуговування домену;
(v) зобов’язання відповідачів утриматись від делегування та технічного обслуговування в майбутньому доменних імен, що містять знаки, які будь-яким чином схожі із знаками позивача, без отримання попереднього дозволу останнього.
Найпоширенішою підставою, якою зазначені вище вимоги обґрунтовуються, є факт використання знака для товарів і послуг (власне його словесної частини, у разі, якщо знак комбінований) у певному доменному імені. Однак, у будь-якому разі, дана обставина підлягає встановленню судом на основі тих доказів, якими сторони підтверджують свої доводи і заперечення.
Крім того, поширеною групою доменних спорів в Україні є спори про припинення порушення прав інтелектуальної власності на фірмові найменування. Власне, особи, яким належать права на певне фірмове найменування, звертаються до суду з аналогічними вимогами, як і у разі захисту прав на знаки.
Разом з тим, розгляд даних справ ускладнюється відсутністю належного правового регулювання такого об’єкта, як фірмове найменування. З вітчизняної судової практики доменних спорів, пов’язаних із захистом прав на фірмові найменування, можна зробити висновок про такі проблемні питання у встановленні обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги:
(і) нерозуміння самої сутності фірмового найменування та, як наслідок, ототожнення його зі скороченим найменуванням юридичної особи, відомості про яке вносяться до Єдиного державного реєстру відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15.05.2003 р. № 755-IV;
(іі) невизначеність правової конструкції «момент першого використання фірмового найменування»;
(ііі) невизначеність обсягу майнових прав інтелектуальної власності на фірмове найменування;
(іv) невизначеність правового статусу «відомого» фірмового найменування.
Тенденція захисту прав у доменних спорах шляхом доведення факту неправомірного використання фірмового найменування є доволі динамічною, а застосування норм глави 43 Цивільного кодексу України іноді є малоефективним.
До того ж, як засвідчила остання судова практика, захист правовласниками власних порушених прав інтелектуальної власності шляхом відміни делегування доменного імені досить часто визнається судами неналежним способом правового захисту, оскільки, на переконання органів правосуддя, такий спосіб не передбачений ані ст. 16 Цивільного кодексу України, ані Законом України «Про телекомунікації», ані будь-яким іншим нормативно-правовим актом.
Додаткову проблему у цьому ключі створює також і невизначений статус Правил домену .UA. Якщо декілька років тому суди здебільшого сприймали Правила як звичай, який не суперечить актам цивільного законодавства України та ратифікованим міжнародним договорам, оскільки вони добровільно застосовуються учасниками відносин у сфері регулювання всесвітньої мережі Інтернет (адміністраторами, реєстрантами та реєстраторами), то останнім часом у багатьох судових рішеннях має місце абсолютно інший підхід. Цей підхід полягає, зокрема, у тому, що Правила домену .UA є додатком до договорів, які укладаються адміністратором домену .UA і конкретизують права та обов’язки сторін таких договорів. А відтак, Правила домену .UA як додаток до договору є обов’язковими до застосування сторонами відповідних договірних відносин та не поширюють своєї дії на осіб, які не є сторонами договору.
Вищезазначена ситуація із особливостями застосування Правил домену .UA додатково була ускладнена і виключенням з Правил цілого розділу, який стосувався вирішення доменних спорів.
У цій ситуації захист порушеного у доменному імені права інтелектуальної власності стає доволі складним завданням, вирішення якого потребує нестандартного підходу, особливо у контексті застосування способів захисту, не передбачених законом. Цікаво, що зовсім недавно Верховний Суд України у постанові від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11 зазначив:
«…законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст.ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягатимуть судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням» [12].
Наразі складно передбачити, чи зможе такий судовий прецедент змінити загальний хід розгляду, зокрема, доменних спорів в Україні. Однак така концепція цілком адекватно вписується у вимогу про відміну делегування спірного доменного імені, з огляду на запропоновані критерії, — (і) відповідність способу захисту змісту порушеного права, (іі) характер «доменного» правопорушення та (ііі) наслідки, спричинені таким порушенням.
Українське майбутнє альтернативних способів вирішення доменних спорів
У той час, коли Україна намагається пристосувати виклики мережі Інтернет під існуючу судову систему та чинні правові норми, у світовій практиці розгляду доменних спорів широко застосовуються саме альтернативні способи їх вирішення (англ. ADR, alternative dispute resolution), що є передбачуваним, з огляду на їх очевидні переваги.
Так, нині організацією ІСАNN акредитовано чотири центри з вирішення доменних спорів, а саме:
(і) Азійський центр з вирішення доменних спорів (англ. Asian Domain Dispute Resolution Center);
(іі) Національний Арбітражний Форум (англ. National Arbitration Forum);
(ііі) Центр з Арбітражу та Посередництва ВОІВ (англ. WIPO Arbitration and Mediation Center);
(іv) Чеський арбітражний суд, арбітражний центр з вирішення спорів, пов’язаних з Інтернетом (англ. The Czech Arbitration Court Arbitration Center for Internet Disputes).
Левова частка доменних спорів наразі вирішується Центром з Арбітражу та Посередництва ВОІВ. За даними веб-сайту ВОІВ [13], починаючи з грудня 1999 року, коли було введено процедуру Єдиної політики вирішення спорів про доменні імена (англ. UDRP — Uniform Domain Name Dispute Resolution Policy [14]), до Центру ВОІВ надійшло близько 22 500 справ щодо 40 500 доменних імен, включаючи родові домени верхнього рівня gTLDs (наприклад, .COM, .NET, .ORG, .BIZ, .INFO) та домени верхнього рівня з кодами країн ccTLDs (наприклад, .AU, .CH, .FR, .NL, .PL).
Домену .UA доcі немає у списку доменів ccTLDs, стосовно яких арбітражний центр ВОІВ може розглядати доменні спори. У той же час процедура UDRP має чимало переваг, серед яких виділяють такі [15]:
(і) обов’язковість (процес розгляду справи може бути розпочатий особою, яка подала скаргу, і завершений навіть у тих випадках, коли реєстрант відмовляється брати участь);
(іі) безпосередність виконання рішення (дозволяє уникати необхідності перегляду рішень, прийнятих відповідно до UDRP, або їх підтвердження судом чи іншим державним органом);
(ііі) міжнародний характер (дозволяє вирішити питання різних юрисдикцій);
(іv) сфера дії (спрямована саме на боротьбу з кіберсквотингом, тобто на випадки недобросовісних реєстрацій доменних імен);
(v) необхідні процедурні гарантії (нейтральність, повідомлення, мова, обов’язок доказування, незалежність і неупередженість експертів комісії, рішення з обґрунтуванням);
(vі) прозорість, конфіденційність процесу в межах процедури UDRP.
На локальному рівні в Україні також немає жодної організації, яка б спеціалізувалась на вирішенні доменних спорів шляхом чи то імплементації процедур Єдиної політики вирішення спорів про доменні імена, якою керується Центр з Арбітражу та Посередництва ВОІВ, чи то розробки власних правил вирішення доменних спорів.
Разом з тим, для багатьох європейських країн це питання вже є вирішеним: розгляд доменних спорів віднесено до компетенції відповідних арбітражних інституцій.
Так, наприклад, Палата з національного та міжнародного арбітражу Мілану (англ. Chamber of National and International Arbitration of Milan) та Бельгійський центр медіації і арбітражу (англ. Belgian Center for Mediation and Arbitration) уповноважені адміністраторами доменів розглядати доменні спори, які стосуються доменів .IT та .BE відповідно. Під час вирішення доменних спорів зазначені організації використовують як правила, безпосередньо розроблені ними, так і правила міжнародних організацій. Процедура розгляду доменного спору є дистанційною та не вимагає обов’язкової особистої участі сторін.
Повертаючись до питання необхідності та доцільності впровадження в Україні альтернативних способів вирішення доменних спорів з можливою імплементацією процедури UDRP, варто ще раз розглянути обговорювані вище проблеми, пов’язані зі способом захисту порушеного права.
Можна ініціювати безліч дискусій, пов’язаних із обмеженими способами захисту порушеного права в межах процедури UDRP, однак, навряд чи в когось виникнуть сумніви щодо таких очевидних переваг, як: строки вирішення спорів, компетентність арбітрів, необтяжливість доказовою базою.
Порівняно із вирішенням доменних спорів у судах, процедура UDRP дійсно обмежує способи захисту порушеного права можливістю винесення рішення або (і) про передання доменного імені, або (іі) про відміну реєстрації (делегування) доменного імені. При цьому пред’явлення будь-яких майнових вимог (наприклад, про стягнення збитків) не допускається.
Водночас, як показує практика, для більшості доменних спорів, зазначених вище, два способи захисту і є найбільш бажаними та результативними для зацікавлених осіб. Ще більш цікаво, як ці два способи захисту логічно вписуються у критерії, зазначені у згадуваній вище постанові Верховного Суду України: (і) відповідність способу захисту змісту порушеного права, (іі) характер правопорушення та (ііі) наслідки, спричинені таким порушенням.
Дійсно, навіть з урахуванням переваг та недоліків різних механізмів захисту прав інтелектуальної власності у доменних спорах навряд чи застосування альтернативних способів їх вирішення зможе повністю замінити собою судовий захист порушеного права. Разом з тим, очевидно, що впровадження в Україні альтернативних способів вирішення доменних спорів є більш ніж необхідним, — передусім, з огляду на потреби існуючого ринку.
-----------------------------------------
Використані джерела
1. Інтернет-корпорація з призначення доменних імен та номерів. Принципи роботи. Міжнародний документ вiд 25.05.1999 року. Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=998_363
2. Войниканис Е.А., Якушев М.В. Информация. Собственность. Интернет. Традиция и новеллы в современном праве. — М.: Волтерс Клувер, 2004. — С. 84 (переклад авт.).
3. Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996 р. № 236/96-ВР. Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/236/96-%D0%B2%D1%80
4. Oxford Wordpower Dictionary, edited by Sally Wehmeier //Oxford University Press, 1998. — P. 606 (переклад авт.).
5. The Anticybersquatting Consumer Protection Act (ACPA), enacted as P.L. 106-113 (November 29, 1999). Режим доступу: http://www.law.cornell.edu/uscode/text/15/1125 (переклад авт.).
6. The Anticybersquatting Consumer Protection Act (ACPA), enacted as P.L. 106-113 (November 29, 1999). Режим доступу: http://www.law.cornell.edu/uscode/text/15/1125 (переклад авт.).
7. Правила домену .UA. Режим доступу: http://hostmaster.ua/policy/?Policy_of_.UA
8. Report of the Second WIPO Internet Domain Name Process (September 3, 2001). Режим доступу: http://www.wipo.int/export/sites/www/amc/docs/report-final2.pdf (переклад авт.).
9. Конституція України //Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141. Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%8010.
10. Ч. 2 ст. 432 Цивільного кодексу України //Відомості Верховної Ради України. — 2003 р. — № 40. — Ст. 356. Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15
11. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993 р. № 3689-ХІІ. Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3689-12
12. Верховний Суд України, Постанова від 21.05.2012 року у справі № 6-20цс11. — Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81b1cba59140111fc2256bf7004f9cd3/774b3fa003d1714ec2257a1a004625a4?OpenDocument
13. WIPO Prepares for Launch of New gTLDs while Cybersquatting Cases Continued to Rise (Geneva, March 6, 2012). Режим доступу: http://www.wipo.int/pressroom/articles/2012/article_0002.html
14. Uniform Domain Name Dispute Resolution Policy (As Approved by ICANN on October 24, 1999). Режим доступу: http://icann.org/udrp/udrp-policy-24oct99.htm
15. Интеллектуальная собственность в Интернете: обзор проблем //ВОИС, 2002. Режим доступу: http://ecommerce.wipo.int
№10, 2012