Автори цієї ставили перед собою завдання розкрити особливості виконавчого провадження за рішеннями іноземних судів або міжнародних арбітражів в Україні та тих чисельних труднощів та перепон, з якими доводиться зіштовхуватись іноземним кредиторам (стягувачам) у процесі фактичного виконання таких рішень в Україні.
Виконавче провадження є завершальною стадією, яку належить пройти кредиторові після складного та обтяжливого процесу переговорів з боржником щодо належного виконання зобов’язання, потім захисту своїх прав в іноземному суді або міжнародному арбітражі та перед українським судом в процесі визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення такого іноземного суду чи арбітражу.
Проте, незважаючи на доволі складний та затратний (як з позиції часу, так і витрат) шлях, який позаду, на цьому фінальному етапі – виконавчого провадження - йому доводиться стикатися з ще цілою низкою проблем, пов’язаних як з недобросовісними діями боржника з метою затягнути або унеможливити виконання рішення суду про задоволення вимог кредитора, так і з численними прогалинами у законодавстві України, що регулює виконавче провадження, про що детально йтиметься далі.
Відкриття виконавчого провадження
Відповідно до статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» (Закон про виконавче провадження) державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа за наступних обставин/документів:
«1) за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення, зазначеного в статті 3 цього Закону;
2) за заявою прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді;
2-1) у разі якщо виконавчий лист надійшов від суду на підставі ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду в порядку, встановленому законом;
3) в інших передбачених законом випадках.»
При цьому, необхідно зазначити, що пункт 2-1 вказаної статті 18 був внесений до Закону про виконавче провадження відносно недавно – відповідно до Закону України № 1837-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання питань міжнародного приватного права», який запровадив довгоочікувані зміни в положення ЦПК України щодо процедури визнання та виконання іноземних судових та арбітражних рішень.
Отже, відповідно до вищезазначеного положення Закону про виконавче провадження виконавчий лист, що видається судом на підставі ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду чи арбітражу, направляється до відповідного відділу державної виконавчої служби, який виключно на його підставі відкриває виконавче провадження.
Проте, не дивлячись на досить чітке і зрозуміле формулювання вказаного пункту 2-1 статті 18 Закону про виконавче провадження, на практиці на сьогодні вже склалася ситуація, коли
(а) кредиторові, який власне подав до відповідного суду заяву про видачу виконавчого листа, не відомо про те, чи такий виконавчий лист був виданий судом та направлений до відповідного відділу виконавчої служби.
(б) керуючись старою редакцію ст. 18 Закону про виконавче провадження та п.п. 3.1. (який не було доповнено положеннями п. 2-1 ст. 18 Закону) та 3.8 Інструкції про проведення виконавчих дій державний виконавець, який отримав виконавчий лист від відповідного суду, відмовляє у відкритті виконавчого провадження, оскільки йому не було направлено заяву стягувача про відкриття виконавчого провадження.
За вищезазначених обставин іноземний стягувач взагалі опиняється осторонь виконавчого провадження. А оспорювання постанови про відмову у відкритті провадження, це знову додатковий час та затрати для іноземного стягувача. Крім того, за вищезазначених обставин стягувач позбавлений і можливості самостійно врегулювати оплату боржником боргу в добровільному порядку за наявності виконавчого листа.
На практиці для уникнення такої ситуації найдоцільніше для кредитора буде отримати виконавчий лист особисто, якщо вдасться переконати суд не направляти виконавчий лист в відповідну виконавчу службу, та звернутися до останньої із заявою про відкриття виконавчого провадження. Між тим ми сподіваємось, що внесені зміни до Закону про виконавче провадження (п. 2-1 ст. 18) та їх одноманітне розуміння знайдуть своє відображення в Інструкції про проведення виконавчих дій та в практиці державних виконавців, що усуне існуючі проблеми.
Дозвіл на примусове виконання
На стадії відкриття виконавчого провадження довгий час іноземним кредиторам доводилось стикатися з ситуацією, коли через нечіткість та незрозумілість формулювання ухвали суду про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду чи арбітражу, виконавча служба відмовлялась відкривати виконавче провадження, посилаючись на відсутність вказівки на дії, які повинні бути здійснені у разі примусового виконання рішення, або зверталась до суду, який виніс таку ухвалу за її роз’ясненням. Якщо ще й взяти до уваги, що законодавство також передбачає можливість для суду відмовити у наданні відповідного роз’яснення, то можна уявити скільки зусиль необхідно докласти іноземному стягувачу, щоб зрушити процес виконання з місця.
Так, довгий час державні виконавці формально відмовлялися проводити фактичні дії щодо стягнення, оскільки саме цього слова, як правило, бракує ухвалам про надання дозволу на примусове виконання рішень іноземних судів чи міжнародних арбітражів. Проте, дякуючи більшій обізнаності державних виконавців з особливостями виконання іноземних рішень в Україні, а також прийняттю вищезгаданих змін до Закону про виконавче провадження станом на сьогодні випадки відмови у відкриті виконавчого провадження за вказаною підставою майже відсутні.
Добровільне виконання
Ч. 1 ст. 27 Закону про виконавче провадження передбачає, що копії постанов державного виконавця та інші документи виконавчого провадження надсилаються адресатам із супровідними листами простою кореспонденцією. Для початку спливу 7-денного строку, визначеного законом для добровільного виконання рішення суду, та для початку примусового виконання рішення виконавець повинен переконатися, чи отримав боржник постанову про відкриття виконавчого провадження та чи здійснені ним дії, спрямовані на його добровільне виконання, що разом з недобросовісними діями боржника суттєво відтягує строк відкриття провадження.
Відповідно до Закону, у разі, якщо копія постанови про відкриття виконавчого провадження одержана боржником несвоєчасно, за письмовою заявою боржника при підтвердженні факту несвоєчасного одержання вказаної постанови державний виконавець відкладає провадження виконавчих дій. Для уникнення такого затягування провадження кредитор має можливість відповідно до припису ч. 2 ст. 27 Закону про виконавче провадження авансувати витрати на проведення виконавчих дій для того, щоб документи виконавчого провадження надсилалися учасникам виконавчого провадження рекомендованими листами.
Відстрочка виконання
Закону про виконавче провадження містить цілу низку положень, які дозволять відкласти або зупинити виконання виконавчих дій з різних підстав. Так, зокрема, відповідно до положень статті 33 Закону про виконавче провадження виконавець та самі сторони можуть звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Проте перелік таких обставин не встановлено, що створює чергову можливість для зловживань для недобросовісного боржника.
Необхідно також зауважити, що у випадку подачі до компетентного суду такої заяви про відстрочку або розстрочку виконання саме рішення іноземного суду чи міжнародного арбітражу, взагалі створюється парадоксальна ситуація, оскільки суд, який видав виконавчий документ, не має права відповідно до законодавства України входити в обговорення рішення іноземного суду по суті, в тому числі і в частині призначених сум стягнення та графіку їх оплати.
Закриття виконавчого провадження (іноземна валюта)
Чи не найбільшою проблемою для іноземного кредитора, що виникає вже на стадії закриття виконавчого провадження, є валюта, у якій відповідно до закону здійснюється примусове виконання рішення суду.
Зрозуміло, що зовнішньоекономічні контракти, за якими як правило виникає право вимоги у іноземного кредитора, укладаються в іноземній валюті, а відповідно рішення іноземних судів чи міжнародних арбітражів зобов’язують українських боржників сплатити певні суми в іноземній валюті на рахунок стягувача.
Відповідно до існуючої процедури, після того, як державний виконавець заарештував та звернув стягнення за виконавчими документами на кошти боржника в гривнях, останні перераховуються на рахунки виконавчої служби, які відкриті в національній валюті.
Відповідно до статті 51 Закону про виконавче провадження у разі відсутності у боржника коштів у гривнях, достатніх для одночасного задоволення вимог стягувача, державний виконавець накладає стягнення на кошти боржника в іноземній валюті. У такому випадку державний виконавець зобов'язує банк або іншу кредитну установу, на рахунках яких знаходяться кошти, протягом семи днів продати іноземну валюту в розмірі, необхідному для погашення боргу, та перерахувати відповідний гривневий еквівалент на рахунок виконавчої служби для подальшого перерахування кредиторові.
Отже, по закінченню виконавчого провадження, коли все ж таки виконавцю вдалось стягнути певні суми з боржника, для іноземного стягувача постає цілком логічне, проте досить складне питання: яким чином він може отримати стягнуті з боржника кошти, що знаходяться на гривневому рахунку виконавчої служби. Якщо іноземний кредитор має своє представництво на Україні, то кошти, стягнені з боржника, переводяться на гривневий рахунок цього представництва.
А якщо ні? Тоді перед іноземним кредитором постає вкрай складна та затратна ситуація, адже кошти виконавча служба може перерахувати лише на гривневий рахунок, відкритий в Україні. Отже, переведення стягнутих державним виконавцем коштів на рахунки іноземного стягувача стає новим випробуванням для останнього, знову ж таки за його власний кошт.
Крім того, оскільки закон не передбачає на яку дату виконавцем обраховується еквівалент суми боргу у гривнях (на дату звернення до суду чи на дату відкриття виконавчого провадження) на практиці при стягненні боргу в іноземній валюті іноземний кредитор отримує суму боргу, як правило, зменшену внаслідок валютних коливань.
Насамкінець
Висновок напрошується сам за себе: необхідно вдосконалювати систему виконавчої служби та саму процедуру виконання відповідно до сучасних реалій та потреб учасників виконавчого провадження (в першу частину, зрозуміло, стягувачів), щоб попередити та унеможливити вищезазначені труднощі, з якими постійно доводиться стикатись у процесі виконавчого провадження.
Неможливість здійснення реального захисту свого права, навіть за умови отримання відповідного рішення суду свідчить про нагальну необхідність реформування системи виконання судових рішень в Україні. В той же час необхідно зазначити, що при вирішенні питання про запровадження певних новел, що наразі обговорюються (наприклад, запровадження інституту приватних виконавців), необхідно враховувати українські реалії та рівень правової свідомості громадян.
Серед заходів, що можуть бути вжиті для вдосконалення існуючої системи, перш за все, слід відзначити внесення змін до законодавства стосовно порядку та строків виконавчого провадження та процедури перерахування стягнутих коштів на рахунки іноземних стягувачів, а також посилення відповідальності за невиконання судових рішень і відповідальності самого державного виконавця, що значно зменшить «вплив» боржника в процесі виконавчого провадження.
Виконавче провадження є завершальною стадією, яку належить пройти кредиторові після складного та обтяжливого процесу переговорів з боржником щодо належного виконання зобов’язання, потім захисту своїх прав в іноземному суді або міжнародному арбітражі та перед українським судом в процесі визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення такого іноземного суду чи арбітражу.
Проте, незважаючи на доволі складний та затратний (як з позиції часу, так і витрат) шлях, який позаду, на цьому фінальному етапі – виконавчого провадження - йому доводиться стикатися з ще цілою низкою проблем, пов’язаних як з недобросовісними діями боржника з метою затягнути або унеможливити виконання рішення суду про задоволення вимог кредитора, так і з численними прогалинами у законодавстві України, що регулює виконавче провадження, про що детально йтиметься далі.
Відкриття виконавчого провадження
Відповідно до статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» (Закон про виконавче провадження) державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа за наступних обставин/документів:
«1) за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення, зазначеного в статті 3 цього Закону;
2) за заявою прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді;
2-1) у разі якщо виконавчий лист надійшов від суду на підставі ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду в порядку, встановленому законом;
3) в інших передбачених законом випадках.»
При цьому, необхідно зазначити, що пункт 2-1 вказаної статті 18 був внесений до Закону про виконавче провадження відносно недавно – відповідно до Закону України № 1837-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання питань міжнародного приватного права», який запровадив довгоочікувані зміни в положення ЦПК України щодо процедури визнання та виконання іноземних судових та арбітражних рішень.
Отже, відповідно до вищезазначеного положення Закону про виконавче провадження виконавчий лист, що видається судом на підставі ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду чи арбітражу, направляється до відповідного відділу державної виконавчої служби, який виключно на його підставі відкриває виконавче провадження.
Проте, не дивлячись на досить чітке і зрозуміле формулювання вказаного пункту 2-1 статті 18 Закону про виконавче провадження, на практиці на сьогодні вже склалася ситуація, коли
(а) кредиторові, який власне подав до відповідного суду заяву про видачу виконавчого листа, не відомо про те, чи такий виконавчий лист був виданий судом та направлений до відповідного відділу виконавчої служби.
(б) керуючись старою редакцію ст. 18 Закону про виконавче провадження та п.п. 3.1. (який не було доповнено положеннями п. 2-1 ст. 18 Закону) та 3.8 Інструкції про проведення виконавчих дій державний виконавець, який отримав виконавчий лист від відповідного суду, відмовляє у відкритті виконавчого провадження, оскільки йому не було направлено заяву стягувача про відкриття виконавчого провадження.
За вищезазначених обставин іноземний стягувач взагалі опиняється осторонь виконавчого провадження. А оспорювання постанови про відмову у відкритті провадження, це знову додатковий час та затрати для іноземного стягувача. Крім того, за вищезазначених обставин стягувач позбавлений і можливості самостійно врегулювати оплату боржником боргу в добровільному порядку за наявності виконавчого листа.
На практиці для уникнення такої ситуації найдоцільніше для кредитора буде отримати виконавчий лист особисто, якщо вдасться переконати суд не направляти виконавчий лист в відповідну виконавчу службу, та звернутися до останньої із заявою про відкриття виконавчого провадження. Між тим ми сподіваємось, що внесені зміни до Закону про виконавче провадження (п. 2-1 ст. 18) та їх одноманітне розуміння знайдуть своє відображення в Інструкції про проведення виконавчих дій та в практиці державних виконавців, що усуне існуючі проблеми.
Дозвіл на примусове виконання
На стадії відкриття виконавчого провадження довгий час іноземним кредиторам доводилось стикатися з ситуацією, коли через нечіткість та незрозумілість формулювання ухвали суду про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду чи арбітражу, виконавча служба відмовлялась відкривати виконавче провадження, посилаючись на відсутність вказівки на дії, які повинні бути здійснені у разі примусового виконання рішення, або зверталась до суду, який виніс таку ухвалу за її роз’ясненням. Якщо ще й взяти до уваги, що законодавство також передбачає можливість для суду відмовити у наданні відповідного роз’яснення, то можна уявити скільки зусиль необхідно докласти іноземному стягувачу, щоб зрушити процес виконання з місця.
Так, довгий час державні виконавці формально відмовлялися проводити фактичні дії щодо стягнення, оскільки саме цього слова, як правило, бракує ухвалам про надання дозволу на примусове виконання рішень іноземних судів чи міжнародних арбітражів. Проте, дякуючи більшій обізнаності державних виконавців з особливостями виконання іноземних рішень в Україні, а також прийняттю вищезгаданих змін до Закону про виконавче провадження станом на сьогодні випадки відмови у відкриті виконавчого провадження за вказаною підставою майже відсутні.
Добровільне виконання
Ч. 1 ст. 27 Закону про виконавче провадження передбачає, що копії постанов державного виконавця та інші документи виконавчого провадження надсилаються адресатам із супровідними листами простою кореспонденцією. Для початку спливу 7-денного строку, визначеного законом для добровільного виконання рішення суду, та для початку примусового виконання рішення виконавець повинен переконатися, чи отримав боржник постанову про відкриття виконавчого провадження та чи здійснені ним дії, спрямовані на його добровільне виконання, що разом з недобросовісними діями боржника суттєво відтягує строк відкриття провадження.
Відповідно до Закону, у разі, якщо копія постанови про відкриття виконавчого провадження одержана боржником несвоєчасно, за письмовою заявою боржника при підтвердженні факту несвоєчасного одержання вказаної постанови державний виконавець відкладає провадження виконавчих дій. Для уникнення такого затягування провадження кредитор має можливість відповідно до припису ч. 2 ст. 27 Закону про виконавче провадження авансувати витрати на проведення виконавчих дій для того, щоб документи виконавчого провадження надсилалися учасникам виконавчого провадження рекомендованими листами.
Відстрочка виконання
Закону про виконавче провадження містить цілу низку положень, які дозволять відкласти або зупинити виконання виконавчих дій з різних підстав. Так, зокрема, відповідно до положень статті 33 Закону про виконавче провадження виконавець та самі сторони можуть звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Проте перелік таких обставин не встановлено, що створює чергову можливість для зловживань для недобросовісного боржника.
Необхідно також зауважити, що у випадку подачі до компетентного суду такої заяви про відстрочку або розстрочку виконання саме рішення іноземного суду чи міжнародного арбітражу, взагалі створюється парадоксальна ситуація, оскільки суд, який видав виконавчий документ, не має права відповідно до законодавства України входити в обговорення рішення іноземного суду по суті, в тому числі і в частині призначених сум стягнення та графіку їх оплати.
Закриття виконавчого провадження (іноземна валюта)
Чи не найбільшою проблемою для іноземного кредитора, що виникає вже на стадії закриття виконавчого провадження, є валюта, у якій відповідно до закону здійснюється примусове виконання рішення суду.
Зрозуміло, що зовнішньоекономічні контракти, за якими як правило виникає право вимоги у іноземного кредитора, укладаються в іноземній валюті, а відповідно рішення іноземних судів чи міжнародних арбітражів зобов’язують українських боржників сплатити певні суми в іноземній валюті на рахунок стягувача.
Відповідно до існуючої процедури, після того, як державний виконавець заарештував та звернув стягнення за виконавчими документами на кошти боржника в гривнях, останні перераховуються на рахунки виконавчої служби, які відкриті в національній валюті.
Відповідно до статті 51 Закону про виконавче провадження у разі відсутності у боржника коштів у гривнях, достатніх для одночасного задоволення вимог стягувача, державний виконавець накладає стягнення на кошти боржника в іноземній валюті. У такому випадку державний виконавець зобов'язує банк або іншу кредитну установу, на рахунках яких знаходяться кошти, протягом семи днів продати іноземну валюту в розмірі, необхідному для погашення боргу, та перерахувати відповідний гривневий еквівалент на рахунок виконавчої служби для подальшого перерахування кредиторові.
Отже, по закінченню виконавчого провадження, коли все ж таки виконавцю вдалось стягнути певні суми з боржника, для іноземного стягувача постає цілком логічне, проте досить складне питання: яким чином він може отримати стягнуті з боржника кошти, що знаходяться на гривневому рахунку виконавчої служби. Якщо іноземний кредитор має своє представництво на Україні, то кошти, стягнені з боржника, переводяться на гривневий рахунок цього представництва.
А якщо ні? Тоді перед іноземним кредитором постає вкрай складна та затратна ситуація, адже кошти виконавча служба може перерахувати лише на гривневий рахунок, відкритий в Україні. Отже, переведення стягнутих державним виконавцем коштів на рахунки іноземного стягувача стає новим випробуванням для останнього, знову ж таки за його власний кошт.
Крім того, оскільки закон не передбачає на яку дату виконавцем обраховується еквівалент суми боргу у гривнях (на дату звернення до суду чи на дату відкриття виконавчого провадження) на практиці при стягненні боргу в іноземній валюті іноземний кредитор отримує суму боргу, як правило, зменшену внаслідок валютних коливань.
Насамкінець
Висновок напрошується сам за себе: необхідно вдосконалювати систему виконавчої служби та саму процедуру виконання відповідно до сучасних реалій та потреб учасників виконавчого провадження (в першу частину, зрозуміло, стягувачів), щоб попередити та унеможливити вищезазначені труднощі, з якими постійно доводиться стикатись у процесі виконавчого провадження.
Неможливість здійснення реального захисту свого права, навіть за умови отримання відповідного рішення суду свідчить про нагальну необхідність реформування системи виконання судових рішень в Україні. В той же час необхідно зазначити, що при вирішенні питання про запровадження певних новел, що наразі обговорюються (наприклад, запровадження інституту приватних виконавців), необхідно враховувати українські реалії та рівень правової свідомості громадян.
Серед заходів, що можуть бути вжиті для вдосконалення існуючої системи, перш за все, слід відзначити внесення змін до законодавства стосовно порядку та строків виконавчого провадження та процедури перерахування стягнутих коштів на рахунки іноземних стягувачів, а також посилення відповідальності за невиконання судових рішень і відповідальності самого державного виконавця, що значно зменшить «вплив» боржника в процесі виконавчого провадження.