Збір за приватне копіювання тобто за гіпотетичну можливість відтворення в домашніх умовах і в особистих цілях творів і виконань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах, а також аудіовізуальних творів бере початок з Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів 1886 р. Стаття 11 bis (2) регулює випадки, за яких національним законодавством можуть бути встановлені винятки та обмеження щодо права на надання дозволу на використання творів, однак при цьому в жодному разі не повинні обмежуватися право автора на справедливу винагороду та немайнові права. Якщо не встановлено інше, розмір такої винагороди визначається компетентним органом.
Вперше система зборів за приватне копіювання була введена в Німеччині в 60-х роках 20 століття. Вона стала альтернативою виключному праву на надання дозволу на використання твору, запровадивши систему справедливої співмірної винагороди. Згодом стало очевидним, що завдяки технологічному прогресу можливість виготовлення копій з некомерційною метою значно зростає, що призводить до зниження доходу правовласників. Після цього збір за приватне копіювання почав широко впроваджуватися в національних правових системах.
На сьогодні в Україні приватне копіювання регулюється Законом України «Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав» від 15 травня 2018 року (Закон про колективне управління). В цілому, система та порядок сплати збору за приватне копіювання не змінились: протягом одного місяця після реалізації або імпорту (митного оформлення) виробники та імпортери мають сплатити збір за приватне копіювання.
Виходячи з переліку суб’єктів, на користь яких розподіляється збір, його слід сплачувати відносно творів і виконань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах, а також аудіовізуальних творів, які законодавець виділив в окрему категорію.
В переліку осіб, на користь яких розподіляється збір за приватне копіювання (ч. 6 ст. 23), не визначене співвідношення між різними категоріями суб’єктів, а саме не встановлено чи є вони взаємовиключними. Наприклад, якщо автори передали майнові авторські права на аудіовізуальні твори автори передали третій особі (правовласнику), то чи мають вони право претендувати на виплату їм винагороди.
Відповідно до ч. 5 ст. 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права» автор (чи інша особа, яка має авторське право) має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору. В цьому випадку законодавець, імовірно, слідував підходу, що право на отримання винагороди є майновим та підлягає відчуженню, тому правом на отримання винагороди наділений власник майнових прав. У ст. 445 Цивільного кодексу України законодавець встановив, що автор має право на винагороду, якщо інше не передбачено кодексом або законом. Натомість ч. 6 ст. 23 Закону про колективне управління демонструє невизначеність статусу права на винагороду, що матиме наслідки при розподілі виплат за приватне копіювання.
У ст. 23 Закону про колективне управління не встановлено суб’єкта, відповідального за визначення розміру відрахувань (відсотків), які належить сплачувати виробникам або імпортерам. З урахуванням того, що таким суб’єктом є/був орган державної влади – Кабінет Міністрів України, слід було б прямо визначити відповідне повноваження органу, що відповідає вимогам ст. 19 Конституції України.
Перелік обладнання та носіїв, а також відповідні розміри зборів містяться в постанові Кабінету Міністрів України від 27 червня 2003 року № 992. Власне, цей перелік і викликає найбільшу кількість проблем. До 2014 року перелік містив вказівки на коди УКТ ЗЕД, які часто ставали підставою для стягнення відрахувань за приватне копіювання. Численна судова практика та значні зусилля правовласників і імпортерів показали, що код УКТ ЗЕД не є належним підтвердженням того, що обладнання придатне до виготовлення копій творів у матеріальній формі. Відповідні зміни до постанови Кабміну внесені у 2014 році.
Іншою проблемою є те, що перелік обладнання, затверджений Кабміном, не є універсальним та не відповідає ні інтересам правовласників, ні інтересам виробників та імпортерів. З урахуванням розвитку технологій вказівка певного обладнання в переліку не є гарантією того, що це обладнання придатне для виготовлення копій творів. Перелік містить застарілі на 2018 рік категорії і не враховує прогресивних технологічних змін.
У світі обговорюють питання про врегулювання приватного копіювання за допомогою хмарних технологій, які дозволяють виготовляти необмежену кількість копій творів. Однак, наразі не вироблено єдиного підходу до стягнення збору за користування хмарними сховищами.
При формуванні переліку обладнання та носіїв, за виготовлення/імпорт яких слід стягувати збір за приватне копіювання варто звернути увагу на досвід зарубіжних країн. Залежно від юрисдикції система компенсацій може застосовуватись як до обладнання та носіїв, так і виключно до категорії порожніх носіїв(наприклад, Канада).
У Франції, наприклад, жорсткі диски, які вбудовані в обладнання (аудіо-відеопрогравачі, телевізори, приставки тощо), для цілей стягнення збору за приватне копіювання вважаються порожніми носіями. Вирішено одразу дві проблеми: немає потреби в кваліфікації функціоналу обладнання (може, чи не може відтворювати твори) і усунений ризик подвійного стягнення збору з виробників та імпортерів: з обладнання та з носія, на який здійснюється копіювання.
Такий підхід, на нашу думку, є доцільним та ефективним, оскільки дозволяє уникнути частих змін та уточнень переліку обладнання, та цілком відповідає суті виготовлення приватної копії: споживач має змогу виготовити копію за допомогою обладнання тільки якщо має носій, на який можна записати таку копію, інакше функція запису/копіювання в обладнанні не може бути реалізована.
В деяких країнах, збір за приватне копіювання стягується лише з носіїв у випадку, коли носій продається разом із записуючим пристроєм, та не стягується, якщо носій продається окремо.
Очевидно, що навіть при затвердженні найбільш компромісного варіанту переліку виникатимуть питання щодо кваліфікації обладнання для цілей сплати збору. Найбільш достовірну інформацію про функціонал товару може повідомити лише виробник, тому доцільно було б, щоб виробники брали участь у вирішенні питання, з яких товарів слід стягувати збір за приватне копіювання.
У Франції функціонує спеціальна комісія, відповідальна за визначення носіїв, з яких стягується збір, а також ставки збору, що застосовуються до кожного виду носіїв. До складу комісії входять 12 представників правовласників, 6 представників індустрії та 6 представників споживачів, головує в комісії представник держави. Таким чином намагаються забезпечити дотримання інтересів всіх груп суб’єктів, залучених у процес сплати зборів: держави, виробників, правовласників та споживачів, які в кінцевому рахунку повинні сплачувати збори, оскільки ставка збору за приватне копіювання закладена в ціну товару.
Такий підхід до регулювання приватного копіювання ефективний з точки зору визначення ставок збору, які часто орієнтовані на вартість товару. Враховуючи коливання ринку, зменшення/збільшення попиту на певні товари та появу нових товарів, ставки слід переглядати з певною періодичністю. Виробники товарів при такій організації управління мають змогу регулювати ставки виходячи з ринкової ситуації.
Правовласникам, які очікують виплати зборів від українських ОКУ, варто мати на увазі, що за новим законодавством 25% всієї винагороди, зібраної акредитованою ОКУ, спрямовуються на розвиток української культури. Щодо справедливості та співмірності розподілу решти 75% зібраної винагороди – сподіваємось, що цього буде досягнуто за допомогою встановлених важелів забезпечення прозорості створення, діяльності та звітування акредитованої ОКУ.
Опубліковано: "Юрист і Закон", 24.08.2018-30.08.2018, №31
Автор: Дар'я Ромащенко, юристка