За останні більш ніж 3 роки кількість судових спорів з Фондом гарантування вкладів фізичних осіб / уповноваженими особами Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) просто вражає. Це не дивно, адже такого масового «банкопаду» наша країна не знала за всі часи незалежності. Відповідно, Фонд або уповноважені особи Фонду, які з моменту введення тимчасової адміністрації у неплатоспроможний банк юридично і фактично здійснюють повноваження органів управління таким банком, стали об’єктом численних позовів з боку юридичних та фізичних осіб (зокрема, з питань визнання протиправними їхніх дій чи бездіяльності під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або його ліквідації.
Якщо позиція цивільної юрисдикції в особі відповідної палати Верховного Суду України у питанні визначення підвідомчості таких спорів саме цивільній юрисдикції є в цілому чіткою, а саме, в основу покладено предметний підхід до такої категорії справ (цивільно-правова природа правовідносин), то в межах адміністративної і господарської юрисдикції завжди точилася запекла дискусія.
Почалося все з добре відомих банківським юристам постанов Верховного Суду України від 16.02.2016 року та від 15.06.2016 року, в яких суд прийшов висновку щодо необхідності розгляду спорів за участю банків, що знаходяться на стадії ліквідації, саме в господарських судах. Суд керувався такою логікою: насамперед, банк - це юридична особа, тому, ліквідаційна процедура такого банку повинна здійснюватися аналогічно до процедури банкрутства будь-якої іншої юридичної особи, тобто за правилами господарського судочинства. Отже, Верховний Суд України, вирішуючи питання підвідомчості, у зазначених постановах вдався до суб’єктного підходу, ігноруючи питання предмету спору.
Такий правовий висновок Верховного Суду України хоча був і неоднозначно сприйнятий правничою спільнотою, проте достатньо часто використовувався судами на практиці під час розгляду аналогічних справ через його загальнообов’язковость.
На противагу зазначеній позиції, суди адміністративної юрисдикції неодноразово відступали від правового висновку Верховного Суду України та вказували, що Фонд (уповноважена особа Фонду) є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб. Таким чином, спори, які виникають у правовідносинах з суб’єктом владних повноважень, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. В основу таких рішень суди адміністративної юрисдикції поклали все той же суб’єктний підхід до питання визначення юрисдикційності, проте вже в контексті особливого статусу Фонду (уповноваженої особи Фонду).
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що розмежування юрисдикції адміністративних та господарських судів щодо наведених спорів, які виникають під час ліквідації банку, є виключною правовою проблемою, вирішення якої є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Так, 18.04.2018 року, розглядаючи справу №910/8132/17, суд вказав, що визначальною ознакою при вирішенні питання щодо підвідомчість справ з Фондом або уповноваженою особою Фонду є характер правовідносин, з яких виник спір, а не суб’єктний склад учасників. Проаналізувавши дану справу більш детально, можемо умовно розділити правову позицію Верховного Суду на дві частини.
По-перше, Верховний Суд не погодився з доводами про те, що всі спори за участю Фонду (уповноваженої особи Фонду) є публічно-правовими і підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Так, суд зазначив, що публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватно-правові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. А отже, Фонд (уповноважена особа Фонду) як юридична особа публічного права може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватно-правових правовідносин.
В контексті приватноправових відносин, якими є здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд (уповноважена особа Фонду) не здійснює функцій суб'єкта владних повноважень. Визначений статтею 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правовий статус Фонду, відповідно до якої він є, зокрема, юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні, не впливає на правовий статус банку, в якому запроваджено тимчасову адміністрацію або щодо якого розпочато процедуру ліквідації, оскільки Фонд (уповноважена особа Фонду) розпоряджається майном такого банку від імені останнього й у межах виконання покладених на нього законодавством функцій щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку та не здійснює в цій частині жодних владних управлінських функцій.
По-друге, на думку суду, при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду господарських та адміністративних справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій – визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них Фонду чи уповноваженої особи Фонду на стадії ліквідації банку), тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення питання підвідомчості є характер правовідносин, з яких виник спір, а отже, предметний підхід.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного в уже згаданих постановах від 16.02.2016 року та від 15.06.2016 року, зокрема, щодо застосування статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, що діяла до моменту набуття чинності новими процесуальними кодексами) та поширення юрисдикції господарських судів на всі спори, які виникають на стадії ліквідації банку, повноваження органів управління та контролю якого здійснює Фонд (уповноважена особа Фонду).
На нашу думку, вищезазначена позиція узгоджується з запровадженою в ході судової реформи концепцією нових процесуальних кодексів в контексті переходу від суб’єктної до предметної юрисдикції. Таким чином, і Велика Палата Верховного Суду, діючи в межах зазначеної концепції, прийшла до логічного висновку, що вирішуючи питання про юрисдикційність спорів за участю Фонду (уповноваженої особи Фонду) в першу чергу слід звертати увагу на зміст спірних правовідносин, які можуть бути як публічно-правовими, так і приватно-правовими, і вже виходячи з цього, робити вибір на користь суду певної юрисдикції.
Опубліковано: "Юридична Газета", №20-30, 10 липня 2018 р.
Автори: Єгор Свідло, Володимир Чабан