Чи досягається мета ефективного захисту, якщо суд відмовляє у позові на тій підставі, що позивачем, на думку суду, обрано неефективний спосіб захисту порушеного права?
Мене, як адвоката, турбує те, чим я займаюсь, наскільки ефективно я це роблю, і чи приносить це користь людям. Чи можу я допомогти тим, хто звернувся до мене по допомогу, захистити його права в суді? Бо, на відміну від інших правничих професій, успіх судового адвоката і результат його роботи залежить не лише від нього, хоча, безумовно, від нього – в першу чергу, але й від суду – від того, чи здійснює суд правосуддя.
Останнім часом адвокатам усе частіше доводиться чути в суді, що «позивачем обрано неправильний спосіб захисту права». «Стурбованість» суду ефективністю обраного позивачем способу захисту порушеного права та бажання ухилитись від вирішення спору уже не просто дратують, а обурюють позивачів своїми підходами. Прагнення суду відмовити у позові через обраний позивачем, на думку суду, неефективний спосіб захисту стає щоразу більш помітним. Дійшло до того, що те, що упродовж багатьох років вважалось правильним, тепер є недоцільним або неефективним.
Згадуються слова давньогрецького філософа Платона, який ще дві з половиною тисячі років тому зазначав, що «того правосуддя, що встановили верховні засновники, слід особливо остерігатися».
Чи допустимим є відмовляти у позові лише тому, що суд вважає вимогу позивача неефективною? І хто визначає ефективність обраного позивачем способу захисту порушеного права? І чи виконується завдання господарського судочинства, якщо суд відмовляє у позові лише тому, що обраний позивачем спосіб захисту, на думку суду, є неефективним?
Ціль цієї статті – не критикувати, а спонукати суддів і адвокатів задуматись над сформульованими Верховним Судом і Великою Палатою висновками та сформованими підходами до розгляду справ, замислитись над призначенням суду, переосмислити сформульовані правові висновки, а можливо, навіть, й відступити від них та запропонувати нові більш обґрунтовані і справедливі сучасні підходи, які забезпечать справедливий розгляд справ і судовий захист порушених прав.
З чого усе почалося?
Почалося ще з того, коли суди стали відмовляли у позовах на тій підставі, що позивач обрав спосіб захисту, який не передбачений законом. Згодом, Верховний Суд України визнав неправильним такий підхід, оскільки він був надто формальним і не відповідав Конституції. Однак, після внесення у 2017 році змін до процесуальних кодексів та інших законів, починаючи з 2018 року, суди стали відмовляти у позовах на тій підставі, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права.
Так, якщо раніше визнання недійсним договору чи визнання права вважались належними способами захисту прав, то тепер є питання щодо можливості застосування цих способів самостійно, без пред’явлення інших вимог. Якщо раніше для того, щоб повернути земельну ділянку у власність держави чи територіальної громади, спочатку треба було визнати недійсним рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність, а далі – визнати недійсним договір і повернути ділянку, то тепер усього цього не потрібно робити, потрібно просити суд лише про витребування ділянки з чужого незаконного володіння.
Дивно, погодьтесь, коли закон чи договір передбачає той чи інший спосіб захисту порушеного права, позивачі й суди роками застосовували його у конкретних спірних правовідносинах, а тепер – з’ясовується, що він є неефективним, а тому у позові треба відмовити.
Виникає питання: чи виконує суд за такого підходу до розгляду справ завдання судочинства? Чи досягається у такому разі мета правосуддя – чи відбувається поновлення порушених прав?
«Використання шаблонів»
Якщо раніше деякі адвокати любили «зловживати шаблонами» – часом безпідставно посилались у скаргах на практику Європейського суду з прав людини, то тепер цей «навик», а точніше – підхід, схоже, перейняли у Верховному Суді. Так, чимало постанов Верховного Суду, якими відмовлено у позовах з підстав «неефективного способу», рясніють цитатами, що «… суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права»1, що «… право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним»2, що «… оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту …, судам слід виходити із його ефективності …».
Суди слово в слово наводять у рішеннях і постановах висновки Великої Палати, що «…застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам», і що «вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування».
Акцентують на тому, що «розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах»3, і що «такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18, пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18, пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19, пункт 48), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20, пункт 14) та від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 42)».
А далі – усі, як один, зазначають, що «законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом», та демонструють свою обізнаність у практиці ЄСПЛ – вказують, що «У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom) Європейський суд з прав людини виснував, що зазначена норма Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення саме порушеного права особи, яка звернулася за судовим захистом»4.
У результаті таких «фундаментальних підходів» суди винайшли «формулу», як відмовити у позові; вказана формула звучить приблизно так: «Позовні вимоги не можуть бути задоволені, оскільки позивач просить суд застосувати неналежний (неефективний) спосіб захисту».
Повторюючи раз за разом, як «Отче наш», висновки Верховного Суду, що «… право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним»5, суди копіюють і вставляють одні й ті ж збережені на комп’ютері фрази, що «… невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, … є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові»; «якщо предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, суд повинен відмовити у позові»6; «…суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу»7. «Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові»8.
Але найбільше мене дратує ось ця фраза: «…якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню»9 10.
А що, якщо [суд] не дійде [такого висновку]?
Виглядає так, що суд, здавалось би, «був би й радий допомогти позивачу чи прокурору», але … «…задоволення позову відповідно до викладеної вимоги не призводить до захисту та відновлення прав позивача, такий спосіб не є належним способом захисту права та охоронюваного законом інтересу, оскільки, розглядаючи таку вимогу, суд не здійснює жодного захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин…».
Такий підхід до розгляду справ, як на мене – ніщо інше, як ухилення суду від вирішення спору.
Виникає питання: а чим, власне, якою нормою закону, передбачено, що невірно обраний спосіб захисту порушеного права виключає дослідження і вирішення судом заявлених позовних вимог по суті та є підставою для відмови у позові? Де сказано, що «в іншому випадку у позові слід відмовити"?
Що значить «ефективний»?
Чи задумуються більшість суддів над тим, що вони цитують, і що взагалі значить «ефективний»? Наскільки осмислено вони оцінюють належність і ефективність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовують свій висновок щодо цього? Бо, окрім наведення цитат з постанов Верховного Суду і Великої Палати, оцінка ефективності обраного позивачем способу захисту та обґрунтування відповідного висновку, зазвичай, зводиться до одного – максимум двох-трьох речень.
Більше того, часто-густо ефективність обраного позивачем способу захисту порушеного права ототожнюється з належністю та оцінюється не на предмет того, чи матиме застосування обраного способу захисту позитивний вплив на відновлення порушеного права позивача, і чи спроможний він поновити порушене право позивача, а на предмет відповідності (належності, адекватності) обраного позивачем способу захисту змісту порушеного права і характеру його порушення.
Але ефективний – це, насамперед, дієвий, тобто, такий, який приводить до потрібних результатів. Часто, проте не завжди, такий результат досягається тоді, коли є механізм примусового виконання рішення суду, тобто коли заявлені позивачем вимоги, у разі їх задоволення судом, можуть бути виконані у примусовому порядку. Проте, є способи захисту, які не вимагають примусового виконання, як наприклад, визнання правочину недійсним, визнання права чи визнання відсутнім права.
Інше питання – чи має суд у кожному випадку з’ясовувати можливість поновлення/захисту порушеного права в обраний позивачем спосіб11? Вважаю, що ні, не має. Адже, коли позивач пред’являє до суду позов про стягнення з відповідача боргу (грошових коштів), суд не з’ясовує, чи є у боржника кошти – не з’ясовує можливість поновлення/захисту порушеного права позивача в обраний ним спосіб, не з’ясовує, чи передбачений такий спосіб законом чи договором, як і не відмовляє у позові на тій підставі, що такий спосіб (стягнути кошти) не передбачений законом чи договором. Якщо у боржника є обов’язок сплатити другій стороні певну суму коштів, а він не виконує його, то нема сенсу ще раз (вдруге) зобов’язувати його це робити. Стягнення з відповідача коштів у цьому випадку є найбільш ефективним для позивача способом отримати від боржника кошти. Хоча, отримати кошти він, теоретично, може і від продажу належного боржнику майна.
Верховний Суд вважає, що «спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду»12. Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об’єктивно виправданим і обґрунтованим, належним та ефективним. «Ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду»13, судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту14.. «Вдаючись до такого критерію, як ефективність способу захисту, Верховний Суд намагається створити ситуацію, коли особі не доведеться витрачати багато часу на те, щоб домогтися захисту своїх порушених прав та інтересів. Прийняте рішення має бути виконуваним»15.
Але чи обов’язково спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, щоб позивачу не потрібно було повторно звертатись до суду з позовом? І що, якщо він таким не є?
Звісно, спосіб захисту порушеного права може бути таким, що позивачу не потрібно буде повторно звертатись до суду з позовом, і якщо він таким є, то в такому разі, мабуть, дійсно, досягається мета ефективного захисту. Але це не значить, що він має бути виключно таким. Якщо спосіб захисту порушеного права, на думку суду, не приводить до повного відновлення порушеного права, і суд вважає, що особі необхідно буде знову звертатись до суду з позовом, то це не значить, що у позові потрібно відмовляти. Хтось хоче отримати в суді лише те, що йому по праву належить, а комусь важливо встановити в суді істину та справедливість. Для когось важливо домогтись припинення порушення його права, а для когось – важливо отримати ще відшкодування (компенсацію).
Більше того, кожен розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Саме тому особа вправі пред'явити в суді ту вимогу, яку вона вважає за необхідне пред’явити, і яка, вона вважає, спроможна поновити її порушене право. Так само, як часом адвокатам важко зрозуміти поведінку своїх клієнтів, так само іноді суддям важко зрозуміти логіку дій адвокатів (сторін, яких вони представляють). Але це нормально. Бо у кожного своє розуміння справедливості і своя міра ефективності. Те, що для когось є неефективно, для іншого – може бути навіть дуже ефективно.
Але оскільки спосіб захисту обирає і ефективність способу захисту визначає позивач, а не суд, то суд не вправі і не повинен оцінювати ефективність обраного позивачем способу захисту. Завдання суду не ефективність [обраного позивачем способу захисту] оцінювати, а спір вирішувати.
У будь-якому разі, «відмова в позові не повинна мати місце лише тому, що позов позивача про захист його прав суд вважає неефективним»16.
Якщо суд відмовляє у позові на тій підставі, що позивач, на думку суду, обрав неефективний спосіб захисту свого порушеного права, то в такому разі мета ефективного захисту так само не досягається, як і у випадку з обранням позивачем неналежного способу захисту порушеного права, оскільки – що так, що так – позивачу необхідно повторно звертатись до суду з новим позовом, але уже з іншою вимогою, належною або ефективною. Тобто, що в одному, що в іншому випадку, судовий захист не відповідає принципу процесуальної економії, оскільки вимагає від позивача повторного звернення до суду з новим позовом для вжиття судом інших або додаткових способів захисту.
Чи повинен суд, вирішуючи спір, оцінювати ефективність обраного позивачем способу захисту порушеного права? Яка мета звернення особи до суду, і яке завдання суду при розгляді справ?
Призначення суду
Стаття 6 Конвенції визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків. Ключовим у цьому є «судом, який вирішить спір». Право на суд, відповідно до практики Європейського Суду, включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом17.
Завданням же господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси. «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах»18.
Однак, щоб відповісти на питання, чи має суд оцінювати ефективність обраного позивачем способу захисту порушеного права, розглядаючи справу, потрібно з’ясувати, що таке «мета», що значить «захист як мета», і що слід розуміти під «метою захисту» (у чому відмінність між ними), та спробувати зрозуміти, що мав на увазі законодавець, кажучи про завдання судочинства.
Питання «мети захисту», як і питання «мети правосуддя» може розглядатись у двох аспектах – «захист як мета» і «мета захисту».
«… Мета (ціль) – результат, а в більш «глибокому сенсі» — мислена модель, ідеальний образ майбутнього, очікуваного результату, уявлення про результат, якого прагнуть. У деяких визначеннях мети охоплюються і шляхи її досягнення. Мета як мотив спрямовує і регулює діяльність людини, зумовлюючи її послідовність, системність, тощо. У філософії проблему мети розглядає телеологія (від грецького telos – ціль і …логія) – філософське вчення про цілі процесів і явищ. Вважається, що цілі або встановлюються Богом (Х. Вольф), або є внутрішніми причинами природи (Арістотель, Г. В. Лейбніц). Питання мети правосуддя може розглядатися в контексті його мети (мети правосуддя) та правосуддя як мети. У першому розумінні правосуддя є процесом, інструментом досягнення певної мети, в другому – може розглядатися як процес, так і мета»19.
Отже, мета може розглядатись як певний процес, мотив, і як результат, якого прагнуть.
Мета ефективного захисту прав – відновлення порушених, невизнаних або оспорюваних прав, тоді як ефективний захист як мета, як ціль – мета правосуддя.
Оскільки у статті 2 ГПК України йдеться про справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів та розгляд справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави, тобто йдеться про захист як мету вирішення спорів, а не про мету захисту, то завданням господарського суду, відповідно, є вирішити спір, а не оцінити ефективність обраного позивачем способу захисту порушеного права.
Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави як мета вирішення спорів, як певний мотив, має спрямовувати діяльність суду в напрямку досягнення цілей захисту прав особи, проте захист як мета не є завданням суду.
Таким чином, вирішуючи спір, суд не повинен з’ясовувати, чи буде захист прав позивача ефективним за допомогою того способу, який позивач визначив у позові відповідно до викладеної вимоги. Глобально, суд повинен з’ясувати два моменти – чи порушено право, і чи підлягає воно захисту [чи не пропущена позовна давність, якщо про це відповідачем зроблено відповідну заяву], і в залежності від цього та з урахуванням інших обставин – задовольнити позов або відмовити у ньому.
Якщо між сторонами існує спір, то суд повинен вирішити спір і не вправі відмовляти у позові на тій підставі, що позивачем, на думку суду, обрано неефективний спосіб захисту порушеного права, оскільки законом не визначено такої підстави для відмови у позові.
Відтак, завданням суду є вирішити спір, а не продемонструвати сторонам свою обізнаність з позиціями Верховного Суду і практикою Європейського Суду, чи оцінити ефективність обраного позивачем способу захисту порушеного права. Розгляд справи в суді має своїм завданням вирішення спору, з тим, щоб сторони, між якими виник спір, не мали необхідності докладати додаткових зусиль для врегулювання спору повторно, або врегулювання спору у іншій спосіб, або врегулювання іншого спору, який виник у зв`язку із судовим рішенням. Якщо ж спір не вирішується (якщо завдання судочинства не виконується), то не відбувається справедливого розгляду справи і ефективного захисту порушених прав – не досягається мета правосуддя.
Чи забезпечує сьогоднішнє правосуддя ефективне поновлення у правах?
Частина 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України каже, що у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Але чи часто суд, відповідно до викладеної у позові вимоги, визначає у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону? Чи реалізується передбачений частиною 2 статті 5 ГПК України механізм визначення судом ефективного способу захисту порушеного права особи на практиці?
Поки що – ні. Мені, принаймні, такі випадки не відомі.
Хоч зміни до законодавства вносились з метою розширити перелік способів захисту порушених прав і надати суду можливість визначати у рішенні інший спосіб захисту, який не суперечить закону, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права, теперішня судова практика, на жаль, не демонструє бажання судів реалізовувати надане їм законом повноваження та застосовувати ч.2 ст. 5 ГПК з тим, щоб напрацьовувати нові і дієві способи захисту порушених прав.
На жаль, суду легше відмовити у позові, аніж, відповідно до викладеної у позові вимоги, визначати у своєму рішенні інший спосіб захисту, який не суперечить закону, який захистить порушене право особи, яка звернулася до суду за захистом свого порушеного права чи інтересу.
Тому сьогоднішнє правосуддя, на жаль, не завжди забезпечує ефективне поновлення у правах.
Можливо, проблема в законі, у тому, що законодавець був надто поблажливий по відношенню до суду, передбачаючи в законі можливість, а не обов’язок, суду визначити у своєму рішенні спосіб захисту, який не суперечить закону, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права. Можливо тому словосполучення «суд може» в законі треба замінити на «суд повинен», щоб суд більш ефективно виконував завдання судочинства і вирішував спори, а не відмовляв у позові через обраний позивачем неефективний спосіб захисту порушеного права.
У будь-якому разі, треба пам’ятати, що спосіб захисту, який може застосувати суд при вирішенні справи, обирає позивач, і що суд позбавлений можливості на власний розсуд обирати і захищати права позивача у спосіб, який ця особа не просить застосувати.
Також позивачам і адвокатам потрібно пам’ятати, що суд не має права виходити за межі позовних вимог для визначення ефективного способу захисту права замість позивача.
Обираючи спосіб захисту порушеного права, позивач може обирати між кількома способами захисту, передбаченими законом або договором, якщо це не заборонено законом. Якщо ж законом або договором не передбачено способу захисту, який би ефективно захищав права, свободи чи інтереси позивача, суд може захистити їх у спосіб, що не суперечить закону, Але для цього позивач має зазначити у позовній заяві інший спосіб захисту його прав, який не суперечить закону, та який він просить суд визначити у рішенні, у зв’язку з тим, що закон або договір не визначають ефективного способу захисту його порушеного права, а також має обґрунтувати необхідність застосування такого способу захисту. Інакше, якщо позивач цього не зробить, суд залишить позовну заяву без руху.
Висновки
Право на суд включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом.
Суд не вправі відмовляти у позові лише тому, що позивач обрав неефективний спосіб захисту. Відмовити у позові на цій підставі – це фактично відмовити особі в захисті її порушеного права, ухилитись від виконання завдань господарського судочинства – від вирішення спору. Тому суд не повинен ухилятись від вирішення спору. Суд повинен вирішити спір з метою захисту порушеного права. Не можна досягти мети правосуддя (захистити порушене право), не вирішивши спір! Суд не повинен змушувати позивача повторно звертатись до суду з новим позовом, відмовляючи у позові на тій підставі, що позивачем обраний неефективний спосіб захисту порушеного права.
Господарський суд не вправі виходити за межі позовних вимог для визначення ефективного способу захисту права замість позивача. Суд позбавлений можливості на власний розсуд обирати і захищати права позивача у спосіб, який позивач не просить застосувати. Спосіб захисту, який може застосувати суд, вирішуючи спір, завжди обирає позивач.
Післямова
Василь Іванович Кисіль завжди любив повторювати фразу: «Право – це мистецтво добра і справедливості!».
Я не претендую на істину в останній інстанції. Я з повагою ставлюсь до багатьох суддів і поважаю їхню працю. Але ще більше я поважаю право і хочу, щоб його поважали й інші.
Я дякую Збройним Силам України, усім захисникам і волонтерам, завдяки яким ми можемо жити і працювати, відстоювати інтереси та захищати права Людини, трудитись на благо України! Я вірю у нашу Перемогу, в існування справедливості і верховенства права. Я закликаю правників поважати право та продовжувати займатись мистецтвом добра і справедливості!
1 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16; постанова Верховного Суду від 18.09.2019 у справі № 910/12028/18.
2 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17; постанова Верховного Суду від 18.11.2019 у справі № 902/279/18.
3 Постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19.
4 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 806/5244/15, від 02.07.2019 у справі № 48/340.
5 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19.
6 постанови Верховного Суду від 02 серпня 2022 року у справі № 926/365/19, від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19.
7 постанова Верховного Суду від 18.11.2019 у справі № 902/279/18; постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 19.01.2021 у справі №916/1415/19.і
8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19.
9 постанова Верховного Суду від 06.09.2022 у справі № 926/2195/21; пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19; пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19.
10 постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19; постанова Верховного Суду від 06.09.2022 у справі № 926/2195/21.
11 постанови Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16, від 14.05.2019 у справі № 910/11511/18.
12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц; від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18.
13 постанова Верховного Суду від 06.09.2022 у справі № 926/2195/21.
14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18.
15 Л.Рогач. Аналіз практики ВП ВС крізь призму ефективності та належності способів захисту порушеного права, 04.11.2022, https://supre me.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1342235.
16 М.Коханська. Ефективність способів захисту прав у цивільному судочинстві. Порівняльно-аналітичне право, № 6, 2019, — с. 132-134.
17 Рішення ЄСПЛ у справі «Кутій проти Хорватії»; рішення ЄСПЛ у справі «Буланов та Купчик проти України».
18 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 у справі № 3-рп/2003.
19 Бернюков А. М., Бігун В. С., Лобода Ю. П., Малишев Б. В., Погребняк С. П., Рабінович С. П., Смородинський В. С., Стовба О. В. ПРАВОСУДДЯ: філософське та теоретичне осмислення. Колективна монографія. К., 2009. — с. 37-39.
Автор: Олег Качмар