Чи вправі суд диктувати позивачу, який спосіб захисту йому обрати, та чи може сумнів суду в ефективності обраного позивачем способу захисту бути підставою для відмови у позові?
У попередній статті я поділився думками стосовно того, чи досягається мета правосуддя, якщо суд відмовляє у позові на тій підставі, що позивачем, на думку суду, обрано неефективний спосіб захисту порушеного права, і чи забезпечує сьогоднішнє правосуддя ефективне поновлення у правах. У цій статті я хочу розвинути свою думку та зосередитись на двох аспектах: 1) чи вправі суд визначати, який спосіб захисту позивачу краще обрати, і 2) чи може сумнів суду в ефективності обраного позивачем способу захисту його порушеного права бути підставою для відмови у позові.
1. Суд не вправі диктувати позивачу, який спосіб захисту йому обрати!
Безумовно, обрання та застосування того чи іншого способу захисту цивільного права залежить як від правової природи спірних правовідносин (договірні чи позадоговірні), від суті порушеного права, за захистом якого звертається особа (право на отримання оплати (винагороди) за надані послуги, виконану роботу чи передане майно, право на отримання відсотків за надану позику чи на отримання відшкодування за завдану йому шкоду), від характеру порушення (заподіяння шкоди, невиконання чи прострочення виконання грошового зобов’язання) тощо.
Але хто вирішив, що позивач може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого порушеного права? Бо, лише, наприклад, у випадку порушення договірних зобов’язань кредитор, якщо його право порушене, вправі вимагати від боржника чи-то виконання обов’язку в натурі, чи-то сплати штрафних санкцій і відшкодування збитків, чи-то розірвання договору. І не залежно від того, який спосіб він обере, його право у кожному випадку може бути захищене.
Як зазначалось у попередній статті, кожен розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Хтось хоче отримати в суді лише те, що йому по праву належить, а комусь важливо встановити в суді істину та справедливість. Для когось важливо домогтись припинення порушення його права, а для когось – важливо отримати ще й відшкодування (компенсацію). При цьому, закон обмежує свободу дій позивача у виборі способу захисту порушеного права лише в певній мірі, а саме – вказує на те, що спосіб захисту порушеного права має бути визначений законом або договором (частина перша статті 5 ГПК України), і що лише у випадку, якщо закон або договір не визначають [ефективного] способу захисту порушеного права, суд може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За великим рахунком, це єдине обмеження. Решта – дискреція позивача на власний розсуд обирати спосіб захисту свого порушеного права. Ось чому, я вважаю, особа вправі пред'явити в суді саме ту вимогу, яку вона вважає за доцільне та необхідне пред’явити, і яка, вона вважає, спроможна поновити її порушене право.
З цього приводу я хотів би звернути увагу на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ейрі проти Ірландії» від 09.10.1979, яке, українські суди, чомусь взагалі не враховують. Суд вказав, що «…особа сама має вирішити, який засіб судового засобу використати; отже, навіть якби виявилося, що пані Ейрі обрала засіб судового захисту, менш підходящий для неї, ніж інші у даних обставинах, то це не мало б значення...». Таким чином, позивач має право на захист свого порушеного права у той спосіб, який сам обрав (якщо такий спосіб передбачений законом), а тому суд повинен захистити таке порушене право у обраний саме позивачем спосіб, навіть якщо він [обраний позивачем спосіб захисту] є менш ефективним, ніж інші, у спірних правовідносинах.
На що це вказує? На те, що суд не вправі визначати, а тим більше – диктувати позивачу, який спосіб захисту йому обрати! Який спосіб захисту позивачу обрати – вирішує виключно позивач, а тому суд не вправі вирішувати замість позивача, в який спосіб йому краще захищати своє порушене право. Завдання суду не ефективність [обраного позивачем способу захисту] оцінювати, а спір вирішувати!
2. Існування у суду сумнівів у тому, що обраний позивачем спосіб спроможний захистити його порушене право, не є вагомою причиною для того, щоб відмовляти йому у позові.
Безумовно. Застосування того чи іншого способу захисту порушеного права чи охоронюваного законом інтересу має бути об’єктивно виправданим і обґрунтованим, належним і ефективним. АЛЕ! Доцільність та ефективність обраного позивачем способу захисту – це справа виключно позивача. А тому, я вважаю, позивач може скористатися будь-яким, передбаченим законом або договором, способом захисту свого порушеного (невизнаного чи оспорюваного) права.
Звісно, ефективність позовної вимоги може оцінюватися, виходячи з обставин конкретної справи, але вирішення питання щодо задоволення позову чи відмови у позові, я вважаю, у жодному разі не може залежати від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту порушеного (невизнаного або оспорюваного) права чи охоронюваного законом інтересу позивача!
У цьому контексті я хотів би звернути увагу на ще декілька важливих, як на мене, рішень і висновків Європейського суду з прав людини щодо ефективності засобів правового захисту.
Європейський суд неодноразово вказував на те, що «… ефективність засобу правового захисту для цілей статті 13 [Конвенції] не залежить від впевненості в сприятливому результаті для заявника (Шведська спілка машиністів проти Швеції, 1976 р., § 50; Кудла проти Польщі, 2000, § 157; Костелло-Робертс проти Сполученого Королівства, 1993, § 40; Хілал проти Сполученого Королівства, 2001, § 78). «… Слово «засіб правового захисту» в контексті статті 13 означає не засіб правового захисту, який має бути успішним, а просто доступний засіб правового захисту перед органом, уповноваженим розглядати скаргу по суті (C. проти Сполученого Королівства, рішення Комісії, 1983). Стаття 13 гарантує наявність засобу правового захисту, але не гарантує успішного результату (R. проти Сполученого Королівства, рішення Комісії, 1984).
Також у рішенні у справі «Вучкович та інші проти Сербії» Суд зазначив: «Щоб бути ефективним, засіб правового захисту має бути спроможним безпосередньо виправити оскаржуваний стан справ і має пропонувати розумні перспективи успіху (див. Балог проти Угорщини, № 47940/99, § 30, 20 липня 2004, та Сейдович проти Італії, № 56581/00, § 46, ЄСПЛ 2006-II). Проте існування простих сумнівів щодо перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який не є явно марним, не є вагомою причиною для того, щоб не вичерпати цей шлях відшкодування (див. рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини», §71, 16 вересня 1996, і «Скоппола проти Італії, № 10249/03, §70, 17 вересня 2009).
А, отже, існування у суду чи навіть у самої особи будь-яких сумнівів щодо ефективності обраного нею способу захисту порушеного права чи обрання позивачем, на думку суду чи інших учасників справи, неефективного способу захисту порушеного права не є підставою для невикористання особою цього способу захисту та, як на мене, не може бути підставою для відмови у позові!
Те, який спосіб обрати і скільки разів до суду звертатись – це справа позивача, а не суду. Завдання суду – вирішити спір. Не більше. А тому, якщо предмет позову відповідає встановленим законом або договором способам захисту, суд не має права відмовити особі у позові на тій підставі, що обраний нею спосіб захисту, на думку суду, є неефективним. Ніде в законодавстві не сказано, що обрання позивачем неефективного способу захисту є самостійною підставою для відмови в позові.
І насамкінець. В ході останніх дискусій та обговорень стосовно законопроекту реєстраційний номер 9127, одним із аргументів, який наводиться у виправдання концепції «відмови у позові у зв’язку з неефективністю обраного позивачем способу захисту», є те, що судами має дотримуватися принцип процесуальної економії. Намагаюсь усе збагнути: а де ж тут процесуальна економія, коли суд, відмовляючи у позові у зв’язку з неефективністю обраного позивачем способу захисту порушеного права, змушує його повторно, вдруге, звертатись до суду з новим позовом?
Автор: Олег Качмар