Прийнятим Верховною Радою України 04.11.2010 р. Законом № 2677-VI внесено ряд змін до законодавчих актів України з метою вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), зокрема Закон України «Про виконавче провадження» викладено в новій редакції.
Нова редакція Закону наділяє державного виконавця додатковими правами та повноваженнями, визначає, з якого моменту та за яких умов державний виконавець вправі розпочати примусове виконання рішення, розширює склад учасників виконавчого провадження, по-новому регламентує обсяг прав та обов’язків учасників виконавчого провадження, в окремих випадках розширює, а в інших - звужує перелік підстав для вчинення державним виконавцем тих чи інших процесуальних дій (зупинення, відновлення виконавчого провадження), визначає, хто, з яких підстав та за яких умов може зняти арешт з майна боржника тощо.
Безумовно усі зміни варті уваги та потребують детального аналізу та обговорення. Разом з тим, найбільш суттєвими (принциповими) змінами, на які потрібно звернути увагу в першу чергу, на мою думку, є наступні.
По-перше, новою редакцією Закону передбачено надання державному виконавцеві безпосереднього доступу до баз даних і реєстрів, у тому числі електронних, що містять інформацію про боржників, їхнє майно та кошти (ч.2 ст. 4), що дає державному виконавцеві можливість оперативно та, головне, самостійно отримати необхідну йому інформацію щодо боржника, зокрема, щодо наявного у нього майна (коштів), та, відповідно, своєчасно вжити необхідні заходи (накласти арешт на майно чи кошти боржника). До створення умов для безпосереднього доступу державних виконавців до офіційних електронних баз даних і реєстрів органи виконавчої влади, що забезпечують ведення таких реєстрів, згідно з п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2677-VI, повинні надавати цю інформацію на письмовий запит виконавців у триденний строк з моменту його надходження. Крім того, новою редакцією Закону передбачено надання державному виконавцеві права на одержання конфіденційної інформації від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження (п.3 ч.3 ст. 11).
По-друге, нова редакція Закону (п.18 ч.3 ст.11) наділяє державного виконавця правом звернутися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи за кордон - до виконання зобов'язань за рішенням, у разі ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням, яке (обмеження), виходячи із змісту положень ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» полягає у тому, що боржникові може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, якщо він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи) - до виконання зобов'язань. Встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за кордон, безумовно, є додатковою гарантією виконання рішень та гарантування прав стягувачів у виконавчому провадженні. Відповідні зміни Законом № 2677-VI одночасно внесено до ЦПК України, який доповнено статтею 3771, згідно з якою «питання про тимчасове обмеження боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби. Суд негайно розглядає подання, зазначене в частині першій цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця».
По-третє, на відміну від попередньої редакції Закону (абз.7 ч.3 ст.5), яка наділяла державного виконавця правом накладати арешт на грошові кошти боржника лише на виконання рішення суду про стягнення коштів або накладення арешту, нова редакція Закону (п.6 ч.3 ст. 11) надає державному виконавцю право накладати арешт на кошти боржника без прив’язки до виконання конкретного виду судових рішень.
Крім того, якщо попередня редакція Закону (ч.6 ст.24) не допускала накладення арешту на грошові кошти боржника на етапі відкриття виконавчого провадження, то нова редакція Закону (абз.2 ч.2 ст. 25) надає державному виконавцю право накласти арешт на грошові кошти боржника вже на етапі відкриття виконавчого провадження, одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження. Однак, накласти арешт на кошти боржника в момент відкриття виконавчого провадження державний виконавець вправі лише за заявою стягувача, тобто, якщо в заяві про відкриття виконавчого провадження заявник просить про накладення арешту на кошти боржника (ч.3 ст.19).
До інших важливих змін потрібно віднести також наділення державного виконавця правом змінити назву сторони виконавчого провадження. На відміну від попередньої редакції Закону, яка визначала лише порядок заміни сторони її правонаступником у разі вибуття однієї із сторін (ч.5 ст.11) та не передбачала жодних положень на той випадок, коли відбувалась лише зміна найменування сторони (містила прогалину у цій частині), нова редакція Закону (абз.2 ч.5 ст.8) наділяє державного виконавця правом, за наявності підтверджуючих документів, змінити назву сторони виконавчого провадження у разі, якщо сторона змінила своє найменування (для юридичної особи) або прізвище, власне ім'я чи по батькові (для фізичної особи).
Принципово важливим є приведення законодавцем положень Закону щодо права державного виконавця входити до житла чи іншого володіння боржника у відповідність до Конституції України. Йдеться про те, що з набранням чинності новою редакцією Закону державний виконавець, згідно з п. 15 ч.3 ст.11 нової редакції Закону, вправі безперешкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника - фізичної особи, особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд тощо - лише за наявності вмотивованого рішення суду про примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи). Процесуально питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, при виконанні рішень судів та інших органів (посадових осіб), вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи за поданням державного виконавця; суд розглядає подання негайно, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця (ст. 376 ЦПК України).
Зазначені вище зміни, безумовно, є позитивними. Разом з тим, Закон передбачає ряд змін, з якими важко погодитись та які навряд чи можна віднести до позитивних.
Спірним, наприклад, є внесення законодавцем змін в частині повноважень державного виконавця проводити визначення вартості майна боржника. Якщо згідно з попередньою редакцією Закону (ч.1 ст. 57) державний виконавець провадив оцінку майна боржника лише у тому разі, якщо вартість майна не перевищувала сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, то нова редакція Закону (ч. 2 ст. 58) вже не містить подібних обмежень і вказує лише на те, що державний виконавець залучає суб'єкта оціночної діяльності для проведення оцінки майна, якщо визначити вартість майна (окремих предметів) складно або якщо боржник чи стягувач заперечує проти передачі арештованого майна боржника для реалізації за ціною, визначеною державним виконавцем. Таким чином, єдиним обмеженням, яке "перешкоджає" державному виконавцеві провести визначення вартості майна боржника, є критерій складності, який є оціночним та суб’єктивним. Вочевидь, вирішувати питання - складно чи нескладно визначити вартість майна боржника - на практиці буде безпосередньо сам державний виконавець за попереднім "погодженням" з начальником відділу, якому він підпорядкований, або начальник відділу, якому підпорядкований державний виконавець. У зв’язку з цим, вважаю, що відмова законодавця у новій редакції Закону від вартісного критерію обмеження права державного виконавця визначати вартість майна боржника була передчасною та може значно збільшити число випадків завідомо необґрунтованого та неправильного визначення державними виконавцями вартості майна боржника. До певних зловживань на етапі реалізації майна боржника та порушення майнових інтересів боржника може призвести також наділення державних виконавців правом проводити повторну уцінку майна (ч. 5 ст. 62 нової редакції Закону передбачає, що нереалізоване на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах протягом двох місяців майно підлягає уцінці державним виконавцем не більш як на 30 відсотків, а в разі нереалізації майна в місячний строк з дня проведення уцінки воно повторно уцінюється в такому самому порядку, але не більш як на 50 відсотків початкової вартості майна).
Спірними також є запропоновані законодавцем зміни у новій редакції Закону щодо оскарження дій чи бездіяльності державного виконавця, відповідно до яких боржник має право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби виключно в судовому порядку (ч.2 ст.82); рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби не можуть бути оскаржені боржником до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до керівника відповідного органу державної виконавчої служби вищого рівня (ч.1 ст.82). Позбавлення боржника можливості захищати свої права нарівні з усіма іншими учасниками виконавчого провадження - шляхом оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до керівника відповідного органу державної виконавчої служби вищого рівня - не залежно від того, які цілі були у законодавця (недопущення затягування боржниками виконання рішень шляхом безпідставного оскарження постанов та дій державного виконавця чи, можливо, інші цілі), вважаю, є порушенням принципу рівності учасників виконавчого провадження щодо способів захисту своїх прав та інтересів.
Окремо варто зазначити також про те, що, на відміну від попередньої редакції Закону (ч.3 ст.7), яка передбачала можливість оскарження не лише рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця, але й його зволікання із вчиненням дій, нова редакція Закону (ч.3 ст.6) вказує на можливість оскарження лише рішень, дій та бездіяльності та не передбачає можливості оскарження зволікання державного виконавця з вчиненням дій. Таким чином, якщо державний виконавець вчинив дії, вчинення яких вимагає від нього закон, але вчинив їх із запізненням або вчиняє їх настільки повільно (несвоєчасно), що їх вчинення може втратити свій сенс, то оскаржити зволікання державного виконавця із вчиненням дій, згідно з новою редакцією Закону, не видається за можливе.
Проблеми на практиці можуть виникнути також з передачею виконавчих документів та виконавчих проваджень іншому органу державної виконавчої служби.
Зокрема, різним може бути застосування на практиці ч.6 ст.16 нової редакції Закону, згідно з якою передбачено, що у разі відводу державного виконавця виконавчий документ передається у встановленому порядку іншому державному виконавцеві або іншому органу державної виконавчої служби, так як у новій редакції Закону не визначено, в якому випадку виконавчий документ передається до іншого органу державної виконавчої служби. Скоріш за все, передачу виконавчого документа до іншого органу виконавчої служби передбачено на випадок відводу усіх державних виконавців відділу органу державної виконавчої служби, до якого виконавчий документ подано на виконання. Однак, для недопущення будь-яких зловживань щодо передачі виконавчих документів з одного органу державної виконавчої служби до іншого та виключення можливості необґрунтованої передачі виконавчого документа до іншого органу, положення ст.16 нової редакції Закону, вважаю, варто все ж таки уточнити.
Окрім того, неоднозначним може видатись застосування державними виконавцями ч.5 ст.20 нової редакції Закону щодо передачі виконавчих проваджень від одного органу державної виконавчої служби (державного виконавця) до іншого. Зазначеною нормою передбачено, що для надсилання виконавчого документа до іншого органу державної виконавчої служби повинні виконуватись одразу дві умови: 1) боржник, його майно або місце роботи знаходиться на території, на яку не поширюється компетенція державного виконавця, та 2) на території, на яку поширюється компетенція державного виконавця, відсутнє майно боржника, на яке можна звернути стягнення. Наявність одночасно двох умов для направлення виконавчого документа до іншого органу державної виконавчої служби, звичайно, може мати місце в дійсності, але такі випадки, мабуть, будуть одиничними. Скоріш за все, у ч. 5 ст. 20 повинен був бути вжитий сполучник "або", проте помилково був вжитий сполучник "та"; на це, принаймні, вказує сполучник "чи" в кінці речення, а також попередня редакція Закону.
Нова редакція Закону передбачає й ряд інших, можливо менш принципових, проте не менш важливих змін. Зокрема, нова редакція встановлює обов’язок сторін виконавчого провадження повідомляти державного виконавця (письмово протягом трьох робочих днів) про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником (ч.5 ст.12); зобов’язує боржника утримуватись від вчинення дій, які унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення (ч.6 ст.12), надавати документальне підтвердження повного виконання рішення (ст.ст. 25, 27); передбачає можливість заявлення відводу (самовідводу) оцінювачу (ст.16) та обов’язок державного виконавця попереджати оцінювача майна про кримінальну відповідальність за недостовірну чи необ'єктивну оцінку майна (ч.5 ст.13); удвічі збільшує розмір штрафу, який може бути накладено на посадових осіб та на юридичних осіб - боржників за невиконання законних вимог державного виконавця та порушення вимог цього Закону (ст. 90). Згідно з новою редакцією Закону до виконавчих документів віднесено ухвали, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом (п.2 ч.2 ст.17), водночас, з числа виконавчих документів вилучено рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном (п.7 ч.2 ст.3 попередньої редакції Закону). Нова редакція Закону вимагає зазначення у виконавчих документах, виданих на виконання рішень, ухвалених на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів (наприклад, у випадку солідарного стягнення заборгованості з позичальника та поручителя), одного стягувача та одного боржника або про солідарне право стягувачів чи солідарний обов’язок боржників (ч.2 ст.18); вказує на те, які документи повинні надаватись разом з виконавчим документом (п.3 ч.4 ст.19); визначає підвідомчість виконавчих проваджень з виконання рішень, за якими боржниками є селищні ради та їх посадові особи (п.1 ч.2 ст.21), а також рішень, за якими сума зобов'язання становить від трьох до десяти мільйонів гривень (п.2 ч.2 ст.21) або еквівалентну суму в іноземній валюті, відносячи їх до підвідомчості відділів примусового виконання рішень управлінь державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономної Республіки Крим, головного управління юстиції в області, містах Києві та Севастополі (у п. 2.ч.2 ст.201 попередньої редакції Закону вказувалось на рішення, за якими стягненню підлягала сума боргу від п’яти до десяти мільйонів гривень або еквівалентна сума в іноземній валюті); визначає, з якого моменту та за яких умов державний виконавець вправі розпочати примусове виконання рішення (ч.2 ст.25; ч.1 ст. 27), хто, з яких підстав та за яких умов може зняти арешт з майна боржника (ст. 60) та деякі інші зміни.
Таким чином, нова редакція Закону України «Про виконавче провадження» передбачає ряд принципових, а також чимало хоч і менш принципових, проте не менш важливих змін, причому як позитивних, так і негативних. Зміни, які внесені у виконавче провадження Законом № 2677-VI, направлені не лише на вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), але й на створення додаткових гарантій реального та своєчасного їх виконання та гарантування прав стягувачів у виконавчих провадженнях. А тому, хоч виконавче провадження й не стане простішим, здійснення виконавчого провадження, з урахуванням внесених змін до законодавства, повинно стати більш відкритим (доступним), більш незалежним (самостійним), більш оперативним (своєчасним) та ефективним.
Нова редакція Закону наділяє державного виконавця додатковими правами та повноваженнями, визначає, з якого моменту та за яких умов державний виконавець вправі розпочати примусове виконання рішення, розширює склад учасників виконавчого провадження, по-новому регламентує обсяг прав та обов’язків учасників виконавчого провадження, в окремих випадках розширює, а в інших - звужує перелік підстав для вчинення державним виконавцем тих чи інших процесуальних дій (зупинення, відновлення виконавчого провадження), визначає, хто, з яких підстав та за яких умов може зняти арешт з майна боржника тощо.
Безумовно усі зміни варті уваги та потребують детального аналізу та обговорення. Разом з тим, найбільш суттєвими (принциповими) змінами, на які потрібно звернути увагу в першу чергу, на мою думку, є наступні.
По-перше, новою редакцією Закону передбачено надання державному виконавцеві безпосереднього доступу до баз даних і реєстрів, у тому числі електронних, що містять інформацію про боржників, їхнє майно та кошти (ч.2 ст. 4), що дає державному виконавцеві можливість оперативно та, головне, самостійно отримати необхідну йому інформацію щодо боржника, зокрема, щодо наявного у нього майна (коштів), та, відповідно, своєчасно вжити необхідні заходи (накласти арешт на майно чи кошти боржника). До створення умов для безпосереднього доступу державних виконавців до офіційних електронних баз даних і реєстрів органи виконавчої влади, що забезпечують ведення таких реєстрів, згідно з п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2677-VI, повинні надавати цю інформацію на письмовий запит виконавців у триденний строк з моменту його надходження. Крім того, новою редакцією Закону передбачено надання державному виконавцеві права на одержання конфіденційної інформації від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження (п.3 ч.3 ст. 11).
По-друге, нова редакція Закону (п.18 ч.3 ст.11) наділяє державного виконавця правом звернутися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи за кордон - до виконання зобов'язань за рішенням, у разі ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням, яке (обмеження), виходячи із змісту положень ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» полягає у тому, що боржникові може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, якщо він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи) - до виконання зобов'язань. Встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за кордон, безумовно, є додатковою гарантією виконання рішень та гарантування прав стягувачів у виконавчому провадженні. Відповідні зміни Законом № 2677-VI одночасно внесено до ЦПК України, який доповнено статтею 3771, згідно з якою «питання про тимчасове обмеження боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби. Суд негайно розглядає подання, зазначене в частині першій цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця».
По-третє, на відміну від попередньої редакції Закону (абз.7 ч.3 ст.5), яка наділяла державного виконавця правом накладати арешт на грошові кошти боржника лише на виконання рішення суду про стягнення коштів або накладення арешту, нова редакція Закону (п.6 ч.3 ст. 11) надає державному виконавцю право накладати арешт на кошти боржника без прив’язки до виконання конкретного виду судових рішень.
Крім того, якщо попередня редакція Закону (ч.6 ст.24) не допускала накладення арешту на грошові кошти боржника на етапі відкриття виконавчого провадження, то нова редакція Закону (абз.2 ч.2 ст. 25) надає державному виконавцю право накласти арешт на грошові кошти боржника вже на етапі відкриття виконавчого провадження, одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження. Однак, накласти арешт на кошти боржника в момент відкриття виконавчого провадження державний виконавець вправі лише за заявою стягувача, тобто, якщо в заяві про відкриття виконавчого провадження заявник просить про накладення арешту на кошти боржника (ч.3 ст.19).
До інших важливих змін потрібно віднести також наділення державного виконавця правом змінити назву сторони виконавчого провадження. На відміну від попередньої редакції Закону, яка визначала лише порядок заміни сторони її правонаступником у разі вибуття однієї із сторін (ч.5 ст.11) та не передбачала жодних положень на той випадок, коли відбувалась лише зміна найменування сторони (містила прогалину у цій частині), нова редакція Закону (абз.2 ч.5 ст.8) наділяє державного виконавця правом, за наявності підтверджуючих документів, змінити назву сторони виконавчого провадження у разі, якщо сторона змінила своє найменування (для юридичної особи) або прізвище, власне ім'я чи по батькові (для фізичної особи).
Принципово важливим є приведення законодавцем положень Закону щодо права державного виконавця входити до житла чи іншого володіння боржника у відповідність до Конституції України. Йдеться про те, що з набранням чинності новою редакцією Закону державний виконавець, згідно з п. 15 ч.3 ст.11 нової редакції Закону, вправі безперешкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника - фізичної особи, особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд тощо - лише за наявності вмотивованого рішення суду про примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи). Процесуально питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, при виконанні рішень судів та інших органів (посадових осіб), вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи за поданням державного виконавця; суд розглядає подання негайно, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця (ст. 376 ЦПК України).
Зазначені вище зміни, безумовно, є позитивними. Разом з тим, Закон передбачає ряд змін, з якими важко погодитись та які навряд чи можна віднести до позитивних.
Спірним, наприклад, є внесення законодавцем змін в частині повноважень державного виконавця проводити визначення вартості майна боржника. Якщо згідно з попередньою редакцією Закону (ч.1 ст. 57) державний виконавець провадив оцінку майна боржника лише у тому разі, якщо вартість майна не перевищувала сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, то нова редакція Закону (ч. 2 ст. 58) вже не містить подібних обмежень і вказує лише на те, що державний виконавець залучає суб'єкта оціночної діяльності для проведення оцінки майна, якщо визначити вартість майна (окремих предметів) складно або якщо боржник чи стягувач заперечує проти передачі арештованого майна боржника для реалізації за ціною, визначеною державним виконавцем. Таким чином, єдиним обмеженням, яке "перешкоджає" державному виконавцеві провести визначення вартості майна боржника, є критерій складності, який є оціночним та суб’єктивним. Вочевидь, вирішувати питання - складно чи нескладно визначити вартість майна боржника - на практиці буде безпосередньо сам державний виконавець за попереднім "погодженням" з начальником відділу, якому він підпорядкований, або начальник відділу, якому підпорядкований державний виконавець. У зв’язку з цим, вважаю, що відмова законодавця у новій редакції Закону від вартісного критерію обмеження права державного виконавця визначати вартість майна боржника була передчасною та може значно збільшити число випадків завідомо необґрунтованого та неправильного визначення державними виконавцями вартості майна боржника. До певних зловживань на етапі реалізації майна боржника та порушення майнових інтересів боржника може призвести також наділення державних виконавців правом проводити повторну уцінку майна (ч. 5 ст. 62 нової редакції Закону передбачає, що нереалізоване на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах протягом двох місяців майно підлягає уцінці державним виконавцем не більш як на 30 відсотків, а в разі нереалізації майна в місячний строк з дня проведення уцінки воно повторно уцінюється в такому самому порядку, але не більш як на 50 відсотків початкової вартості майна).
Спірними також є запропоновані законодавцем зміни у новій редакції Закону щодо оскарження дій чи бездіяльності державного виконавця, відповідно до яких боржник має право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби виключно в судовому порядку (ч.2 ст.82); рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби не можуть бути оскаржені боржником до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до керівника відповідного органу державної виконавчої служби вищого рівня (ч.1 ст.82). Позбавлення боржника можливості захищати свої права нарівні з усіма іншими учасниками виконавчого провадження - шляхом оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до керівника відповідного органу державної виконавчої служби вищого рівня - не залежно від того, які цілі були у законодавця (недопущення затягування боржниками виконання рішень шляхом безпідставного оскарження постанов та дій державного виконавця чи, можливо, інші цілі), вважаю, є порушенням принципу рівності учасників виконавчого провадження щодо способів захисту своїх прав та інтересів.
Окремо варто зазначити також про те, що, на відміну від попередньої редакції Закону (ч.3 ст.7), яка передбачала можливість оскарження не лише рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця, але й його зволікання із вчиненням дій, нова редакція Закону (ч.3 ст.6) вказує на можливість оскарження лише рішень, дій та бездіяльності та не передбачає можливості оскарження зволікання державного виконавця з вчиненням дій. Таким чином, якщо державний виконавець вчинив дії, вчинення яких вимагає від нього закон, але вчинив їх із запізненням або вчиняє їх настільки повільно (несвоєчасно), що їх вчинення може втратити свій сенс, то оскаржити зволікання державного виконавця із вчиненням дій, згідно з новою редакцією Закону, не видається за можливе.
Проблеми на практиці можуть виникнути також з передачею виконавчих документів та виконавчих проваджень іншому органу державної виконавчої служби.
Зокрема, різним може бути застосування на практиці ч.6 ст.16 нової редакції Закону, згідно з якою передбачено, що у разі відводу державного виконавця виконавчий документ передається у встановленому порядку іншому державному виконавцеві або іншому органу державної виконавчої служби, так як у новій редакції Закону не визначено, в якому випадку виконавчий документ передається до іншого органу державної виконавчої служби. Скоріш за все, передачу виконавчого документа до іншого органу виконавчої служби передбачено на випадок відводу усіх державних виконавців відділу органу державної виконавчої служби, до якого виконавчий документ подано на виконання. Однак, для недопущення будь-яких зловживань щодо передачі виконавчих документів з одного органу державної виконавчої служби до іншого та виключення можливості необґрунтованої передачі виконавчого документа до іншого органу, положення ст.16 нової редакції Закону, вважаю, варто все ж таки уточнити.
Окрім того, неоднозначним може видатись застосування державними виконавцями ч.5 ст.20 нової редакції Закону щодо передачі виконавчих проваджень від одного органу державної виконавчої служби (державного виконавця) до іншого. Зазначеною нормою передбачено, що для надсилання виконавчого документа до іншого органу державної виконавчої служби повинні виконуватись одразу дві умови: 1) боржник, його майно або місце роботи знаходиться на території, на яку не поширюється компетенція державного виконавця, та 2) на території, на яку поширюється компетенція державного виконавця, відсутнє майно боржника, на яке можна звернути стягнення. Наявність одночасно двох умов для направлення виконавчого документа до іншого органу державної виконавчої служби, звичайно, може мати місце в дійсності, але такі випадки, мабуть, будуть одиничними. Скоріш за все, у ч. 5 ст. 20 повинен був бути вжитий сполучник "або", проте помилково був вжитий сполучник "та"; на це, принаймні, вказує сполучник "чи" в кінці речення, а також попередня редакція Закону.
Нова редакція Закону передбачає й ряд інших, можливо менш принципових, проте не менш важливих змін. Зокрема, нова редакція встановлює обов’язок сторін виконавчого провадження повідомляти державного виконавця (письмово протягом трьох робочих днів) про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником (ч.5 ст.12); зобов’язує боржника утримуватись від вчинення дій, які унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення (ч.6 ст.12), надавати документальне підтвердження повного виконання рішення (ст.ст. 25, 27); передбачає можливість заявлення відводу (самовідводу) оцінювачу (ст.16) та обов’язок державного виконавця попереджати оцінювача майна про кримінальну відповідальність за недостовірну чи необ'єктивну оцінку майна (ч.5 ст.13); удвічі збільшує розмір штрафу, який може бути накладено на посадових осіб та на юридичних осіб - боржників за невиконання законних вимог державного виконавця та порушення вимог цього Закону (ст. 90). Згідно з новою редакцією Закону до виконавчих документів віднесено ухвали, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом (п.2 ч.2 ст.17), водночас, з числа виконавчих документів вилучено рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном (п.7 ч.2 ст.3 попередньої редакції Закону). Нова редакція Закону вимагає зазначення у виконавчих документах, виданих на виконання рішень, ухвалених на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів (наприклад, у випадку солідарного стягнення заборгованості з позичальника та поручителя), одного стягувача та одного боржника або про солідарне право стягувачів чи солідарний обов’язок боржників (ч.2 ст.18); вказує на те, які документи повинні надаватись разом з виконавчим документом (п.3 ч.4 ст.19); визначає підвідомчість виконавчих проваджень з виконання рішень, за якими боржниками є селищні ради та їх посадові особи (п.1 ч.2 ст.21), а також рішень, за якими сума зобов'язання становить від трьох до десяти мільйонів гривень (п.2 ч.2 ст.21) або еквівалентну суму в іноземній валюті, відносячи їх до підвідомчості відділів примусового виконання рішень управлінь державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономної Республіки Крим, головного управління юстиції в області, містах Києві та Севастополі (у п. 2.ч.2 ст.201 попередньої редакції Закону вказувалось на рішення, за якими стягненню підлягала сума боргу від п’яти до десяти мільйонів гривень або еквівалентна сума в іноземній валюті); визначає, з якого моменту та за яких умов державний виконавець вправі розпочати примусове виконання рішення (ч.2 ст.25; ч.1 ст. 27), хто, з яких підстав та за яких умов може зняти арешт з майна боржника (ст. 60) та деякі інші зміни.
Таким чином, нова редакція Закону України «Про виконавче провадження» передбачає ряд принципових, а також чимало хоч і менш принципових, проте не менш важливих змін, причому як позитивних, так і негативних. Зміни, які внесені у виконавче провадження Законом № 2677-VI, направлені не лише на вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), але й на створення додаткових гарантій реального та своєчасного їх виконання та гарантування прав стягувачів у виконавчих провадженнях. А тому, хоч виконавче провадження й не стане простішим, здійснення виконавчого провадження, з урахуванням внесених змін до законодавства, повинно стати більш відкритим (доступним), більш незалежним (самостійним), більш оперативним (своєчасним) та ефективним.
Юридична газета (Yurydychna Gazeta), №10, Mar 8, 2011