Щось тимчасове, а щось - вічне. До вічного, без сумніву, належить проблематика проведення та “легалізації” невідкладних обшуків. Уже багато років правнича спільнота дискутує над цим питанням, національна судова практика є динамічною, а ЄСПЛ послідовно вказує на прогалини у законодавстві.
У цій статті ми проаналізуємо сучасний стан справ, актуальну судову практику та розглянемо варіанти вирішення найнагальніших проблем.
Як відомо, невідкладний обшук не є альтернативою обшуку, який проводиться на підставі ухвали слідчого судді. Це особливий механізм, що застосовується як виключення із загального правила. У процесі його проведення можна виокремити дві стадії:
1) прийняття рішення про його проведення та сам обшук;
2) подальший процес, відомий як “легалізація”.
Частина 2 статті 30 Конституції України дозволяє у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей чи майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, входити до житла та проводити обшук. Цей самий вичерпний перелік підстав містить стаття 233 КПК України.
Стаття 110 КПК України зобовʼязує прокурора чи слідчого виносити постанову у разі прийняття ними процесуальних рішень. Видається логічним, що така постанова повинна бути вмотивованою, аби на наступному етапі довести слідчому судді необхідність втручання у конституційні права. Водночас ця норма є загальною та не може вважатись універсальною. Для порівняння: частина 3 статті 234 КПК України чітко визначає зміст клопотання про проведення обшуку. Проте законодавець не встановив аналогічних вимог до постанови прокурора чи слідчого про проведення невідкладного обшуку.
Через цю прогалину на практиці прокурори та слідчі нерідко складають постанови формально, без реальних законних підстав.
Тут важливо розмежувати два поняття:
- врятування майна означає існування реальної та доведеної загрози його знищення, пошкодження чи втрати (конституційна мета невідкладного обшуку);
- відшукування речових доказів є звичайною потребою досудового розслідування і не може саме по собі виправдовувати невідкладний обшук.
У науковій літературі неодноразово підкреслювалося, що сторона обвинувачення часто підміняє необхідність врятування майна (надзвичайну підставу) звичайною потребою у відшукуванні доказів.
Неприпустимість такого підходу підтверджується й судовою практикою. Зокрема, постановами ККС від 08 квітня 2021 року у справі № 573/2028/19 та від 1 листопада 2023 року у справі № 462/3127/22 та інших. Остання постанова була ухвалена тією ж колегією суддів Третьої судової палати ККС, яка у постанові від 06 вересня 2023 року у справі №688/647/19 зазначила, що врятування майна, яке є знаряддям, засобом та предметом злочину і яке могло бути знищено, цілком узгоджується з положенням частини 3 статті 233 КПК.
ЄСПЛ також послідовно наголошує на відсутності належного обґрунтування у рішеннях про проведення невідкладних обшуків, відсутності аргументів щодо неможливості отримати ухвалу суду завчасно, відсутності чіткого переліку майна яке підлягає врятуванню (а не відшуканню!), та його звʼязку з предметом досудового розслідування (див. справу TORTLADZE v. GEORGIA). ЄСПЛ навіть вказав, що сама по собі наявність ухвали на обшук не є достатньою - вона має бути належно обґрунтована (див. справу GOLOVAN v. UKRAINE).
Переходячи до другого етапу, який полягає у “легалізації” невідкладного обшуку, варто наголосити на такому. Відповідно до частини 3 статті 233 КПК, після проведення обшуку прокурор або слідчий зобовʼязані невідкладно звернутися до слідчого судді із клопотанням про проведення обшуку. Недотримання цієї норми, тобто пропуск строку, який був об`єктивно для цього потрібен, не відповідає критерію “невідкладності” у розумінні закону. Це є підставою для відмови в задоволенні клопотання. Така позиція відображена в постанові ККС від 07 жовтня 2024 року у справі № 466/525/22.
Однак на практиці інколи трапляється, що слідчі судді формально підходять до перевірки доводів обвинувачення та задовольняють навіть безпідставні клопотання.
Як відомо, статті 309 та 234 КПК не передбачають можливість оскаржити ухвалу слідчого судді про надання дозволу на проведення обшуку. Це фактично позбавляє особу можливості ефективно захистити свої права. Хоча трапляються випадки, коли Верховний Суд іноді визнає проведення обшуку без належних підстав (як у постанові від 08 квітня 2021 року у справі № 573/2028/19 ККС колегія постановила, що не було підстав для визнання обшуку невідкладним, а тому навіть попри наявність “легалізації” цей обшук не мав підстав), такий спосіб захисту складно назвати дієвим.
Про відсутність національних засобів юридичного захисту ЄСПЛ наголошував у справа PANTELEYENKO V. UKRAINE, KORNIYETS AND OTHERS V. UKRAINE. В останній справі ЄСПЛ нагадав, що Конституційний Суд відмовився визнати неконституційною статтю 309 КПК України, оскільки та не включає до вичерпного переліку оскаржуваних судових рішень ухвали про дозвіл на обшук. Це свідчить про наявність прогалини в законодавстві. Така позиція Конституційного Суду свідчить про наявність прогалини в законодавстві.
ЄСПЛ піднімав також інше важливе питання - відсутність у сторони юридичної можливості брати участь у процесі “легалізації” невідкладного обшуку. Справді, важко віднайти хоч якісь переконливі аргументи на користь такого обмеження. Якщо обшук за ухвалою суду, попри ефект раптовості, містить гарантії судового контролю, то невідкладний обшук, навпаки, потребує ще більшої процесуальної рівноваги, адже мова йде про екстраординарне втручання у конституційні права.
Висновки
У статті було розглянуто лише частину проблем, пов’язаних із проведенням та легалізацією невідкладних обшуків, їхні причини та наслідки.
Для покращення ситуації варто внести зміни до законодавства, які конкретизуватимуть вимоги до постанови прокурора чи слідчого про проведення невідкладного обшуку. Крім цього, необхідно забезпечити можливість оскаржувати ухвали про проведення обшуку (як отриманих у порядку статті 234 КПК, так і отримані ex post facto). Нарешті, необхідно надати стороні захисту право брати участь у розгляді клопотання про “легалізацію” невідкладного обшуку.
Такі зміни сприятимуть гармонізації судової практики, забезпечать ефективніший захист прав людини та приведуть законодавство у відповідність до міжнародних стандартів. Це буде важливим кроком як для внутрішнього зміцнення держави, так і євроінтеграційних процесів. Залишається сподіватись на скорі зміни завдяки законотворчому генію, який, як нам вже відомо, при бажанні може вирішити таке питання за 1 день…
Автори: Марко Головач, Святослав Щурко