Упродовж останніх років тема репродуктивного здоров’я дедалі активніше обговорюється в суспільстві. Це зумовлено як зростанням кількості випадків безпліддя, так і розвитком допоміжних репродуктивних технологій. Водночас однією з найобговорюваніших тем у межах репродуктивних технологій є сурогатне материнство – явище, яке ще кілька десятиліть тому здавалося далеким і незрозумілим для пересічної людини, а сьогодні стало цілком реальним інструментом у боротьбі з безпліддям.
Попри те, що такий спосіб народження дитини став доступним і поширеним, він й досі викликає чимало етичних, правових та соціальних суперечностей. Зокрема, значний інтерес викликає питання державної реєстрації народження дитини, яка з’явилася на світ за допомогою сурогатної матері. На стику приватного і публічного права постають численні колізії: хто вважається матір’ю дитини – генетична чи сурогатна? Як держава повинна фіксувати походження дитини у відповідних документах? Чи забезпечує чинне законодавство інтереси всіх сторін цього процесу, передусім дитини?
У цій статті буде розглянуто правову природу сурогатного материнства, основні проблеми, пов’язані з державною реєстрацією народження дітей у таких випадках, а також можливі шляхи вдосконалення нормативного регулювання.
Правова природа сурогатного материнства
В Україні сурогатне материнство дозволене на законодавчому рівні, хоча в багатьох країнах Європейського Союзу воно заборонене. Незважаючи на досить широке користування послугами сурогатного материнства в Україні, зокрема й іноземцями, законодавчого визначення поняттю «сурогатне материнство» досі не надано. Єдина згадка терміну «сурогатне материнство» наявна у наказі МОЗ № 787 від 09.09.2013 року (далі – Наказ). В інших нормативно-правових актах, зокрема у Сімейному кодексі України, йдеться лише про можливість перенесення в організм іншої жінки ембріона, зачатого подружжям (чоловіком і жінкою) за допомогою допоміжних репродуктивних технологій. Саме така ситуація фактично охоплює явище сурогатного материнства.
На практиці, зокрема в деяких судових справах, сурогатне материнство визначається як процес штучного запліднення, виношування й народження дитини жінкою (сурогатною матір`ю) з метою передачі дитини названим батькам згідно з договором за винагороду або без неї.
У юридичній та медичній практиці розрізняють два основні види сурогатного материнства:
- Гестаційне сурогатне материнство — ембріон, зачатий із використанням статевих клітин замовників або донорів, переноситься в організм сурогатної матері, яка не має генетичного зв'язку з дитиною.
- Традиційне сурогатне материнство — сурогатна мати сама є донором яйцеклітини, тобто має генетичний зв’язок із дитиною. У цьому випадку запліднення може бути проведено штучно або природним шляхом.
В Україні на практиці реалізується лише гестаційне сурогатне материнство, яке є дозволеним за певних умов.
Сурогатне материнство викликає низку етичних дискусій. Основні питання стосуються:
- Можливої комерціалізації людського тіла, коли жінка виступає лише як «носій плоду».
- Порушення прав сурогатної матері, яка може перебувати в уразливому становищі (особливо в країнах із низьким рівнем життя).
- Права дитини на знання свого походження, особливо в разі конфлікту між сторін або відмови від дитини.
Умови для сурогатного материнства
Сурогатне материнство не є загальнодоступною послугою – його застосування обмежене як високою вартістю, так і низкою законодавчих та медичних умов. В Україні, попри відсутність спеціального закону, певні правила встановлені в підзаконних нормативних актах, зокрема Наказі.
Скористатися послугою сурогатного материнства можуть тільки особи, які перебувають у зареєстрованому шлюбі, тобто для одностатевих пар та одиноких осіб такої можливості не передбачено. Додатково подружжя повинне надати медичне підтвердження неможливості виносити дитину дружиною самостійно. Такими показаннями може бути, зокрема, відсутність матки.
В Україні скористатися послугами сурогатного материнства можуть також подружжя іноземці.
Сурогатною матір'ю може бути повнолітня дієздатна жінка за умови наявності власної здорової дитини, добровільної письмово оформленої заяви сурогатної матері, а також за відсутності медичних протипоказань.
Важливою умовою здійснення програми сурогатного материнства є відсутність генетичного зв’язку між сурогатною матір’ю та дитиною, яку вона виношує. Це означає, що яйцеклітина сурогатної матері не використовується: ембріон формується з генетичного матеріалу подружжя (майбутніх батьків) або одного з подружжя та донора, але не самої сурогатної матері. Разом із тим, чинне законодавство не забороняє, щоб сурогатною матір’ю виступала близька родичка майбутніх батьків, наприклад мати, сестра або двоюрідна сестра, за умови, що вона відповідає встановленим медичним критеріям. У таких випадках генетичний зв’язок також виключається – йдеться лише про виношування ембріона, зачатого з інших біологічних матеріалів.
Важливим етапом сурогатного материнства є укладання договору між майбутніми батьками та сурогатною матірʼю. Такий договір має бути укладений у письмовій формі й бути нотаріально посвідченим.
Також важливо зазначити, що жінка та чоловік, які записані батьками дитини, народженої за допомогою сурогатного материнства, не можуть оспорювати своє батьківство та материнство (ч. 5 ст. 136 Сімейного кодексу України та ч. 2 ст. 139 Сімейного кодексу України).
Цікавим аспектом є те, що хоча у свідоцтві про народження дитини не зазначається факт її народження в результаті застосування сурогатного материнства, відповідні відомості про особу сурогатної матері вносяться до актового запису про народження. Такий підхід свідчить про подвійний характер правового регулювання: з одного боку – збереження конфіденційності інформації для третіх осіб, з іншого – фіксація обставин народження дитини в офіційній державній документації.
Проблемні аспекти та шляхи вдосконалення
Попри те, що Україна є однією з небагатьох країн, де сурогатне материнство офіційно дозволене, його нормативно-правове регулювання залишається фрагментарним і викликає низку практичних труднощів, зокрема у сфері державної реєстрації народження дитини, народженої сурогатною матір’ю.
Як зазначалося вище, право на сурогатне материнство має лише офіційно зареєстроване подружжя. Водночас Наказ допускає можливість генетичного зв’язку дитини лише з одним із подружжя, що породжує суперечності з іншими нормативними актами.
Найбільша правова колізія виникає на етапі реєстрації народження дитини, якщо генетичне споріднення існує лише з одним із подружжя. Уявімо ситуацію: подружжя вирішує скористатися послугами сурогатного материнства, однак лише дружина є генетичною матір’ю дитини, а чоловік не бере участі у програмі. До моменту народження дитини подружжя розлучається, і колишній чоловік не погоджується бути визнаним батьком.
У такому випадку після народження дитини біологічна матір, звертається до органу ДРАЦС для реєстрації народження дитини. При цьому працівники ДРАЦС будуть керуватися Правилами державної реєстрації актів цивільного стану, затвердженими наказом Мін’юсту № 52/5 від 18.10.2000 року (далі – Правила), де відсутні положення, які б передбачали можливість державної реєстрації народження дитини, яка народжена сурогатною матір’ю та має зв’язок лише з одним із подружжя. Також такі положення відсутні й у Сімейному кодексі України, і у Наказі, хоча останнім і передбачена можливість мати генетичне споріднення лише з одним із батьків.
Також важливим моментом є те, що не можливо навіть визначити походження дитини у вищевикладеному випадку, оскільки Сімейним кодексом України передбачена лише можливість визначити походження дитини, народженої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, у трьох випадках:
- Якщо дитина народжена дружиною після застосування допоміжних репродуктивних технологій, за згодою її чоловіка.
- Якщо в організм іншої жінки перенесено ембріон, зачатий подружжям.
- Якщо дружина народила дитину після перенесення ембріона, зачатого її чоловіком та іншою жінкою.
Жоден з цих випадків не охоплює ситуацію, коли ембріон було створено лише з генетичного матеріалу одного з подружжя. Відтак, походження дитини не може бути зареєстроване в установленому порядку, що порушує право дитини на батьківство.
Для врегулювання даної прогалини пропонується два можливі шляхи:
- Перший варіант: заборонити застосування сурогатного материнства у випадках, коли дитина матиме генетичний зв’язок лише з одним із подружжя. Цей варіант є радикальним і звужує репродуктивні права.
- Другий варіант: внести зміни до Сімейного кодексу України, Правил та інших нормативно-правових актів, передбачивши можливість реєстрації походження дитини, народженої за допомогою сурогатного материнства, за наявності генетичного зв’язку лише з одним із батьків.
Другий варіант є більш збалансованим і справедливим, оскільки відповідає принципам захисту прав дитини, правової визначеності та недопущення дискримінації у сфері доступу до репродуктивних технологій.
Висновок
Сурогатне материнство в Україні – це дозволений на законодавчому рівні спосіб реалізації права на батьківство для подружжя, які не може мати дітей з медичних причин. В Україні дозволене тільки гестаційне сурогатне материнство і те за наявності чітко визначених умов: подружжя з медичними показаннями, дієздатна повнолітня сурогатна мати, яка має власну дитину та не має медичних протипоказань.
Попри поширення послуг сурогатного материнства в Україні, чинне законодавство містить істотні прогалини. Насамперед у сфері реєстрації народження дитини, коли генетичний зв’язок існує лише з одним із подружжя. Відсутність чітких норм у Сімейному кодексі України та підзаконних актах створює правову невизначеність та ускладнює реалізацію прав батьків і дитини.
Тому законодавство потребує оновлення: необхідно внести зміни до Сімейного кодексу України, Правил та інших нормативно-правових актів, передбачивши можливість реєстрації походження дитини, народженої сурогатною матір’ю, за наявності генетичного зв’язку лише з одним із батьків.
Авторка: Мілана Нечваль