Станом на першу половину 2026 року в Україні зафіксовано понад 200 тисяч воєнних злочинів, вчинених представниками росії на території України. Розслідування та законний розгляд цих справ є справжнім викликом для національної правоохоронної, адвокатської та судової систем.
Такі кримінальні провадження мають не лише забезпечити невідворотність покарання винних, а й стати прикладом легітимності правосуддя та дотримання стандартів прав людини.
Водночас навіть з урахуванням об’єктивних труднощів ідентифікації всіх причетних осіб, масив таких справ уже сьогодні створює надмірне навантаження на органи досудового розслідування та суди, які протягом багатьох років функціонують в умовах гострої кадрової нестачі.
У цьому контексті особливої уваги заслуговує механізм універсальної юрисдикції.
Його суть полягає в тому, що окремі категорії злочинів, які вчиняють представники росії в Україні, належать до тих, що становлять загрозу для міжнародної спільноти та визнаються неприпустимими більшістю держав світу. Відтак національні суди інших держав мають право розглядати такі справи незалежно від місця їх вчинення.
Іншими словами, розслідування і судовий розгляд воєнних злочинів не обов’язково повинні здійснюватися виключно українськими органами. До цього процесу можуть бути залучені суди іноземних держав.
У перші місяці після повномасштабного вторгнення низка країн уже розпочала або задекларувала намір розслідувати воєнні злочини, вчинені росією, на підставі принципу універсальної юрисдикції. У межах таких проваджень поступово формується практика, що охоплює питання підсудності, імунітетів та інших процесуальних аспектів.
Показовими є й інші приклади застосування цього механізму.
Так, після придушення масових протестів у Нікарагуа у 2018 році, що супроводжувалося численними жертвами, у вересні 2022 року в Аргентині було подано скаргу проти президента Даніеля Ортеги та інших посадовців за злочини проти людяності. Невдовзі прокуратура розпочала розслідування на підставі універсальної юрисдикції, а 30 грудня 2024 року федеральний суддя видав ордери на арешт і викликав підозрюваних на допит.
Ще одним прикладом є справа білоруського силовика Юрія Гаравського – колишнього співробітника СОБР, підрозділи якого у 1990-х роках були причетні до викрадень і вбивств політичних опонентів. Після встановлення його місцезнаходження у Швейцарії у 2021 році було розпочато розслідування, яке завершилося передачею справи до суду. Попри подальший виправдувальний вирок, ця справа продемонструвала практичну дієвість механізму універсальної юрисдикції.
Вже існують і вироки щодо громадян росії за воєнні злочини, вчинені в Україні. Зокрема, у 2025 році суд у Фінляндії визнав винним Яна Петровського у вчиненні чотирьох воєнних злочинів і засудив його до довічного позбавлення волі.
Подібна практика також активно застосовується щодо злочинів, вчинених у країнах Африки та Близького Сходу.
У сукупності ці приклади свідчать про те, що універсальна юрисдикція є не декларативним, а цілком ефективним механізмом притягнення до відповідальності.
Більше того, вироки іноземних судів можуть відігравати важливу роль у формуванні міжнародного консенсусу щодо кваліфікації таких злочинів і водночас нівелювати аргументи про нібито упередженість українського правосуддя.
Традиційно універсальна юрисдикція розглядається як крайній інструмент – механізм, який застосовується лише за відсутності можливості здійснювати розслідування на національному рівні. Втім, у сучасних умовах такий підхід потребує переосмислення. Ми пропонуємо розглядати універсальну юрисдикцію не як останній рятівний засіб, а як самостійний та ефективний інструмент притягнення винних до відповідальності.
Організація такого процесу потребує належної координації. Ймовірно, ефективною формою можуть стати спеціалізовані робочі групи за участю Офісу Генерального прокурора, слідчих органів, правозахисної спільноти та міжнародних партнерів. Важливу роль також відіграватиме міждержавна співпраця.
Залучення іноземних юрисдикцій має низку очевидних переваг. Воно дозволяє паралельно розглядати значно більшу кількість справ і суттєво скорочує строки їх розгляду. З урахуванням перевантаженості українських судів, без такого підходу розгляд значної частини проваджень може затягнутися на довгі роки.
Крім того, передача матеріалів іноземним партнерам є значно ефективнішою, ніж спроби цих держав самостійно збирати докази поза межами своєї території.
Такий підхід може стати реальною альтернативою очікуванню створення спеціального міжнародного трибуналу, формування якого потребує значного часу і ресурсів. Водночас навіть у разі його створення він об’єктивно не зможе охопити весь масив справ.
Перспектива передачі проваджень за кордон також стимулюватиме українські правоохоронні органи до більш якісного збору доказів, оскільки такі матеріали повинні відповідати стандартам іноземних юрисдикцій.
Водночас не варто плекати ілюзій щодо повного виконання вироків. Однак навіть їх наявність матиме важливі наслідки, зокрема у вигляді обмеження свободи пересування засуджених через механізми міжнародного розшуку.
Такі рішення також сприятимуть формуванню міжнародного визнання злочинного характеру дій, вчинених російськими військовими в Україні.
Таким чином, механізм універсальної юрисдикції у контексті притягнення до відповідальності за воєнні злочини, вчинені в Україні, залишається недооціненим і недостатньо використаним.
Ми переконані, що ця тема потребує значно ширшої професійної дискусії та практичної імплементації. Уже сьогодні існують як правові підстави, так і міжнародний інтерес до реалізації таких проваджень.
У зв’язку з цим вважаємо за доцільне звернути увагу Генерального прокурора – Руслана Кравченка на необхідності системної роботи у цьому напрямі.
Зокрема, йдеться про:
- формування чіткої стратегії передачі окремих проваджень до іноземних юрисдикцій;
- створення спеціалізованих координаційних механізмів;
- активізацію співпраці з правоохоронними органами інших держав.
У ситуації, коли йдеться про сотні тисяч воєнних злочинів, ключовим фактором є час. Відтак зволікання з використанням доступних правових інструментів означає втрату можливостей для досягнення справедливості.
Автори: Марко Головач, Святослав Щурко