Енергетична утилізація побутових відходів – це використання відходів як вторинних ресурсів для виробництва енергії шляхом їх спалення. У 2017 році в Україні енергетичної утилізації зазнали двісті п’ятдесят тисяч тонн побутових відходів – це близько 2,5% з 11 мільйонів тонн, зібраних впродовж року. Більша ж частина зібраних побутових відходів відправилася на звалища.
Для багатьох країн Європи енергетична утилізація побутових відходів є наступним кроком після їх сортування, і дозволяє не тільки ефективно використати залишок відходів, який не підлягає подальшій переробці, але і виробляти електричну та теплову енергію якнайближче до її споживачів. Саме тому багато зі сміттєспалювальних заводів розміщені поблизу районів щільної забудови – завод Шпіттелау у Відні, новозбудований завод Амагер Бакке в Копенгагені, три заводи в містах-сателітах Парижа тощо. Серед іншого, близьке розміщення до центів утворення побутових відходів дозволяє зменшити витрати на їх доставку.
В Україні на сьогодні працює лише один завод з енергетичної утилізації сміття – завод «Енергія» в Києві, який забезпечує теплом та гарячою водою частину багатоповерхівок житлового масиву Позняки. До 2018 року в Україні планувалося майже вдвічі збільшити обсяг утилізації побутових відходів термічним шляхом у порівнянні з 2016, у тому числі завдяки спорудженню двох нових сміттєспалювальних заводів, що закладено в Національній стратегії управління відходами в Україні до 2030 року. На додачу до стратегії, Держенергоефективності розроблено Концепцію законодавчих змін для створення умов для енергетичної утилізації побутових відходів в Україні. Попри спрямованість держави на збільшення обсягів енергетично утилізованого сміття, ми не спостерігаємо будівництва нових заводів. Спробуємо розібратись, чому.
Регуляторні аспекти
Насправді значних регуляторних перешкод спорудженню та роботі таких заводів в Україні немає. Хоча Закон України «Про відходи» прямо не регулює енергетичну утилізацію відходів, він встановлює можливість їх використання як енергетичних ресурсів. За чинним законом підприємство, яке спалює відходи для виробництва енергії, буде займатися їх утилізацією, та крім того низкою інших пов’язаних видів діяльності – збиранням, що також включає накопичення та розміщення відходів, зберіганням, та обробленням відходів – підготовкою їх до утилізації. Всі ці види діяльності вимагають наявності ліцензії на перероблення відходів.
Невизначеним питанням залишається отримання дозволу від місцевої державної адміністрації на поводження з відходами – оскільки внаслідок спалення побутових відходів все одно утворюється залишок, утилізаційне підприємство має отримати дозвіл, якщо такий залишок перевищує 1000 одиниць показника утворення відходів. Оскільки до цього часу порядок видачі такого дозволу не затверджено Кабінетом Міністрів України, він місцевою владою не видається. Проте, за позицією Державної регуляторної служби, відсутність затвердженого порядку видачі дозволів не є підставою відмовити у його видачі; тож утилізаційні підприємства можуть діяти за принципом мовчазної згоди без отримання такого дозволу.
У будь-якому разі, для затвердження порядку видачі дозволів доведеться спочатку зачекати на внесення змін до Закону про відходи – адже за Законом України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» перелік необхідних документів та підстави відмови у видачі дозволу встановлюються виключно законом; відповідний законопроект №6602 зараз на розгляді у профільному комітеті Верховної Ради. Хай там як, але зараз за умови наявності ліцензії утилізаційне підприємство може розпочинати роботу і без дозволу, як тільки мине десять робочих днів після подачі заяви у вільній формі про його видачу до відповідної державної адміністрації.
Ведення діяльності
З точки зору інвестиційної привабливості енергетичної утилізації побутових відходів в Україні, для забезпечення успішної роботи утилізаційного підприємства важливі гарантоване та безперебійне постачання побутових відходів для переробки і прибутковість утилізаційної діяльності.
Як забезпечити безперебійне постачання сміття?
Щодо першого, то забезпечити постійне постачання сміття можна лише за договором з його власником, оскільки за законом відходи є об’єктом власності. На практиці складно визначити, хто є власником побутових відходів, які утворюються у населених пунктах, так як Закон про відходи чітко не встановлює як та до кого переходить право власності на відходи, які опинилися на смітнику, від особи, що їх викинула.
Наприклад, у місті Києві діє комунальне підприємство, яке відповідає за вивезення відходів та володіє сміттєвими контейнерами. Тобто, можемо вважати, що право власності на побутові відходи від киянина переходить до перевізника в момент, коли сміття потрапляє у контейнер – тобто, Київська міська державна адміністрація чи будь-який інший орган державної влади не отримує права власності на відходи, тож не може ними розпоряджатися. Утилізаційному підприємству у даному випадку доведеться або укладати договір на постачання побутових відходів з перевізником під гарантію міської влади, або тристоронній договір тощо.
Важливо, що у кожному населеному пункті через неврегульованість цього питання законом може діяти інша система поводження з відходами, тож право кожної адміністрації на розпорядження відходами треба буде досліджувати окремо.
Як забезпечити прибутковість утилізаційної діяльності?
Щодо другого питання, то у світі утилізація побутового сміття – це оплатна послуга, за яку власник сміття сплачує так звану прохідну плату (англійською «gate fee») за кожну тону побутового сміття, переданого на утилізацію. Прохідна плата може бути встановлена як утилізаційним підприємством у договорі з власником побутових відходів, так і як окремий тариф. Прохідна плата за утилізацію одної тони має бути нижчою за тариф на видалення тони сміття на звалище, що зробить утилізацію сміття більш привабливим вибором для його власника.
На сьогодні тариф на енергетичну утилізацію побутових відходів не встановлюється. Якщо у майбутньому прохідна плата визначатиметься за тарифом, варто пам’ятати про необхідність постійно переглядати його розмір виходячи з операційних витрат заводу – що часто відбувається надто повільно через складну регуляторну процедуру. У випадку отримання інвестиції у іноземній валюті, бажано б було, щоб тариф враховував курс такої валюти для убезпечення інвестора від коливань курсу української гривні.
Також утилізаційне підприємство може отримувати прохідну плату за прямим договором з власником таких відходів. Зауважимо, що якщо власником сміття буде отримувач бюджетних видатків, договір доведеться укладати у відповідності до Закону України «Про публічні закупівлі», за яким поки що договори укладаються лише на ті періоди, бюджетне фінансування на які вже розподіллено – тобто укладення договорів на строк, довший за один рік, не практикується.
Одним із виходів у даному випадку є звернення до інструменту державно-приватного партнерства, який за Законом України «Про державно-приватне партнерство» застосовується у тому числі у сфері поводження з відходами, крім збирання і перевезення. Окрім можливості укладення договору на довгий строк, інструмент державно-приватного партнерства дозволить сторонам закріпити у договорі зобов’язання державного партнера щодо поставки побутових відходів у належних обсягах.
Реалізація виробленої енергії
Прибутковість утилізаційного підприємства може бути забезпечена за рахунок продажу теплової та електричної енергії, що виробляється внаслідок спалення відходів.
Постачання теплової енергії здійснюється за встановленим тарифом; після початку функціонування ринку електричної енергії, електрична енергія зможе бути реалізована утилізаційним підприємством на конкурентному ринку.
В Україні вже наявні законодавчі ініціативи щодо визначення побутового сміття як альтернативного джерела енергії – зокрема, відповідний законопроект №4835 було зареєстровано Верховною Радою ще в 2016 році, а востаннє відповідні зміни до Закону України «Про альтернативні джерела енергії» розглядалися у квітні 2019 року у якості поправок до законопроекту №8449-д. Цим законопроектом вводилося поняття «твердого відновлювального палива» як альтернативного джерела енергії, виробленого з побутових відходів, з яких вилучено ресурсоцінні компоненти та небезпечні відходи.
Як бачимо з запису засідання, причиною неприйняття даних поправок була незгода народних депутатів з терміном «відновлювальне» паливо, оскільки за загальним правилом характеристика відновлюваності застосовується винятково до природних ресурсів. Тож можливо після доопрацювання запропонованих положень та використаних термінів, можемо сподіватися на визначення побутових відходів як альтернативного джерела енергії, що дозволить утилізаційним підприємствам брати участь в аукціонах з розподілу квот підтримки та отримувати підтримку держави у виробництві електричної енергії з альтернативних джерел.
Короткі підсумки
Загалом, нові заводи, які б займалися енергетичною утилізацією сміття, в Україні потрібні. Регуляторні невизначеності, які існують на сьогодні у сфері поводження з відходами, можна подолати; ведеться законотворча робота, спрямована на їх усунення.
При розробці проекту важливо ретельно дослідити порядок розпорядження побутовими відходами на території їх постачальника, так як у кожній області та місті він буде різним. При оформленні співпраці з державними органами, майбутнім інвесторам варто розглянути інструмент державно-приватного партнерства – це дозволить передбачити договірні зобов’язання сторін щодо постачання сміття та сплати прохідної плати, якщо відповідний тариф не встановлено.
Хоча на сьогодні побутові відходи не є альтернативним джерелом енергії, це питання жваво дискутується у Верховній раді, неодноразово розглядалося у складі кількох законопроектів та востаннє було підняте зовсім нещодавно. Ми можемо сподіватися на подальші законодавчі ініціативи, які нададуть можливість утилізаційним підприємствам брати участь у аукціонах та отримувати квоти підтримки держави.
Відтак, будівництво утилізаційного заводу в Україні можливе. Держава може підвищити інвестиційну привабливість таких проектів шляхом усунення регуляторних невизначеностей, запровадження надійного механізму співпраці між державними органами та інвестором, та віднесення побутових відходів до альтернативних джерел енергії.
Опубліковано: The Page, 24 червня 2019 р.
Автори: Олександр Бородкін, Тетяна Ревуцька