Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод у 1996 році і саме з цього часу вона стала частиною національного законодавства.
З цього часу Конвенція пережила дві класичні стадії:
- Заперечення – кому потрібна ваша Конвенція, от коли будемо жити як у Франції чи Німеччині тоді і поговоримо про права людини;
- Агресії – через вашу Конвенцію всіх вбивць повідпускають, а дітей повіддають в одностатеві сім’ї.
На даний час Конвенція в Україні перебуває на третій стадії.
- Хаотичного застосування – вже ніхто не сперечається з тим, що Конвенція підлягає застосуванню, проте кожен це робить як вийде.
Більшість таких посилань не несуть жодного смислового навантаження, а робляться для «галочки», цим грішать усі.
Частина посилань є доречними, в той час як інша використовуються для обґрунтування порушень прав людини.
Так мейнстрімом на сьогодні є використання практики Суду для обґрунтування безальтернативного тримання під вартою, шляхом визначення надмірного розміру застави.
Так, майже у всіх клопотаннях про обрання запобіжного заходу прокурори просять суд визначити заставу у розмірі, що перевищує фінансові можливості підозрюваного, з посиланням на те, що у справі «Mangouras проти Іспанії» Європейський суд погодився з тим, що призначення надмірної для підозрюваного застави не суперечить вимогам ст. 5 Конвенції.
При цьому ігнорується той факт, визначаючи розмір застави іспанський суд враховував те, що страхова компанія гарантувала внесення застави визначеної судом.
І що можна вимагати він нас, простих смертних, якщо Велика Палата Верховного Суду не цурається творчого застосування Конвенції.
Для прикладу можна розглянути зміну практики Великої Палати щодо допустимості доказів, що не були відкриті стороні захисту після завершення досудового розслідування.
16.01.2019 р. розглядаючи справу № 751/7557/15-к Велика Палата зробила висновок щодо недопустимості результатів негласних слідчих (розшукових) дій, якщо документи, які були підставою для їх проведення не було відкрито стороні захисту після завершення досудового розслідування, у порядку ст. 290 КПК
Таким чином, Велика Палата дійшла висновку, що порушення передбаченої КПК процедури розкриття доказів має наслідком недопустимість таких доказів.
Також дана справа цікава тим, що четверо суддів Антонюк Н.О., Данішевська В.І., Саприкіна І.В., Ткачук О.С. не погодились з даним висновком та виклали окрему думку.
На їх переконання якщо на момент завершення досудового розслідування ухвали суду та інші процесуальні документи, не було розсекречено з незалежних від прокурора причин, то це не перешкоджає їх відкриттю стороні захисту на стадії судового розгляду. Суд у такому випадку повинен вирішувати питання допустимості після дослідження таких доказів та підстав їх проведення.
Проте, вже у листопаді 2019 р. Велика Палата у справі № 640/6847/15-к змінила свою позицію щодо даного питання, фактично погодившись з окремою думкою від 16.01.2019 р.
Велика Палата обґрунтувала таку позицію рішеннями у наступних справах:
- «Leas проти Естонії» (п. 78 рішення від 06.03.2012 р.);
- «Якуба проти України» (п. 44 рішення від 12.02.2019 р.);
- «Doorson проти Нідерландів» (п. 70 рішення від 26.03.1996 р.);
- «Van Mechelen та інші проти Нідерландів» (п. 58 рішення від 23.04.1997 р.);
- «Rowe та Davis проти Сполученого Королівства» (п. 61 рішення від 16.02.2000 р.).
Європейський суд, оцінюючи можливість обмеження доступу сторони захисту до матеріалів кримінального провадження, здійснив детальний аналіз обставини кожної з цих справ та за його результатами дійшов різних висновків.
Проте Велика Палата у своєму рішенні не аналізувала обставини цитованих нею рішень, а для обґрунтування своєї позиції зробила посилання на загальні положення, у яких Європейський суд цитував свою попередню практику щодо можливості обмеження сторони захисту в ознайомленні з матеріалами кримінального провадження.
У цитованих абзацах вказується на те, що право розкриття доказів стороні захисту не є абсолютним та може бути обмеженим у випадках, коли цього вимагають інтереси національної безпеки, захисту свідків або захисту інформації щодо методів роботи правоохоронних органів. Такі обмеження мають бути необхідними та пропорційними.
Чотири з п'яти цитованих рішень винесені з 1996 по 2012 роки, а тому не могли стати підставою для відходу від позиції Великої Палати висловленої у рішенні від січня 2019 року.
У єдиному свіжому рішенні, за лютий 2019 року, Європейський суд не змінював свого підходу щодо даного питання і констатував, що у справі «Якуба проти України» були відсутні вагомі підстави для того щоб відмовити стороні захисту у допиті ключового свідка сторони обвинувачення та ненадання повного відеозапису, що фіксував проведення негласної слідчої дії щодо заявника.
Європейський суд дійшов висновку що право п. Якуби на справедливий судовий розгляд було порушено.
Окрім того, жодне з вищезазначених рішень не має жодного стосунку до ситуації коли хтось забув чи не захотів розсекретити рішення суду про проведення НСРД.
Також за цих дев'ять місяців не відбулось жодних змін національного законодавства, котрі б дозволяли змінити трактування ст. 290 КПК України.
На мою думку, вищезазначені рішення Європейського суду були використані лише як привід для відступу від власної попередньої практики, через відсутність для цього будь яких реальних підстав.
В той час як у справі «Сєрков проти України» (п. 40 рішення від 07.07.2011 р.) Європейський суд зазначив
Суд не вбачає жодного виправдання для зміни юридичного тлумачення, з якою зіткнувся заявник. Насправді, Верховний Суд України не навів жодних аргументів, щоб пояснити відповідну зміну тлумачення. Така відсутність прозорості мала обов'язково вплинути на довіру суспільства та віру в закон. З огляду на обставини цієї справи Суд вважає, що спосіб, у який національні суди тлумачили відповідні положення законодавства, негативно вплинув на їхню передбачуваність.
Дана ситуація якнайкраще вказує на проблему некоректного, або й відверто маніпулятивного застосування практики Європейського суду всіма учасниками кримінального провадження.
Тому ми також вирішили не залишатись осторонь цього процесу і поділитись своїм упередженим баченням щодо застосування практики Європейського суду у кримінальному провадженні.
Далі буде …