Результати останнього року
Рік тому ми провели комплексний аналіз вжитих України обмежувальних заходів (санкцій): порядку їх накладення, проблем їхнього застосування, адміністрування санкційного списку, можливості судового та позасудового оскарження. Минув рік, проте немає необхідності змінювати цей текст: Кабінет Міністрів України досі не прийняв порядок застосування обмежувальних заходів, як того вимагає Закон України «Про санкції», позови фізичних та юридичних осіб щодо виключення їх із санкційного списку майже не просуваються у Верховному Суді через режим державної таємниці, допуск до якої забезпечується Службою безпеки України. Більше того, за останній рік Президент України не вніс жодних змін до переліку осіб, до яких застосовуються санкції, ні додаючи нові, ані видаляючи попередні позиції.
Однак, ігнорування режиму обмежувальних заходів з боку виконавчої влади не означає про їх забуття: правовідносини за участю «підсанкційних» осіб продовжують існувати – виникати, змінюватися та припинятися, а тому більшість спорів, що неодмінно виникають, передаються на розгляд українських судів. З огляду на це, судова влада України апріорі не може залишатися осторонь. А тому Верховному Суду так чи інакше доводиться розглядати справи і вирішувати санкційні спори. І хоч розвиток практики Верховного Суду щодо режиму санкцій України за останній рік зовсім не можна назвати стрімким, однак нам вдалося виділити декілька цікавих висновків найвищої судової інстанції, які заслуговують на увагу.
Санкції лише відстрочують виконання зобов’язання, а не означають їхнього скасування. Вони застосовуються лише до осіб, які включені до санкційного списку, а не до пов’язаних з ними інших осіб.
Передусім, Верховний Суд мав можливість наголосити, що застосування санкцій щодо особи – кредитора у зобов’язанні лише відстрочує виконання зобов’язання боржника на її користь, а не звільняє від такого зобов’язання у зв’язку з тимчасовим (строком до трьох років) характером дії обмежувальних заходів.
У цій постанові, Верховний Суд застосував обмежений підхід до застосування санкцій та дійшов висновку, що вони поширюються лише на осіб, прямо зазначених у Додатку до відповідного рішення РНБО, затвердженого Указом Президента України, а не до пов’язаних з ними інших юридичних осіб.
В іншій справі, у постанові від 22.01.2020 р., Верховний Суд відмовився застосувати правовий режим санкцій України до правовідносин сторін у господарському спорі між сторонами договору, предметом якого був товар (програмне забезпечення), виробником якого є підсанкційна компанія. У цій справі, Верховний Суд зробив висновок, що санкційний режим не підлягає застосуванню, оскільки жодна із сторін самого договору не включена до переліку осіб, до яких застосовуються санкції.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 28.10.2019 р. відмовився задовольняти позовну вимогу про визнання недійсними договорів, стороною якого є підсанкційна юридична особа, посилаючись на те, що на момент укладення оскаржуваних договорів вказаних актів законодавства України щодо санкцій не існувало і вони не містять положень, які б передбачали можливість визнавати договори недійсними.
Блокування активів власника корпоративних прав передбачає тимчасову втрату власником можливості користуватися та розпоряджатися активами (акціями) товариства, в тому числі брати участь в управління товариством
У той же час, вирішуючи корпоративний спір між акціонерним товариством та його акціонером, включеним до санкційного списку, Верховний Суд зазначив, що блокування активів як обмежувальний захід санкційного режиму передбачає тимчасову втрату власником корпоративних прав можливості користуватися та розпоряджатися активами (акціями) товариства, в тому числі брати участь в управління товариством шляхом голосування на загальних зборах акціонерів та виконання інших повноважень, зокрема: подання компанією пропозицій до порядку денного, до персонального складу Наглядової ради та Ревізійної комісії тощо (постанова Касаційного господарського суду від 16.10.2019 р.)
Включення особи-стягувача до санкційного списку є підставою для відмови у визнанні та виконанні рішення Міжнародного арбітражу про стягнення коштів на користь цієї особи
В аспекті визнання та виконання рішень іноземних арбітражних судів, Верховний Суд висловив позицію, що санкційне регулювання є одним з нових аспектів публічного порядку України в розумінні Нью-Йоркської конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року та Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».
Постановою від 13.02.2020 р., Верховний Суд відмовив у визнанні та виконанні рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті Російської Федерації, у зв’язку з тим, що стягувачем грошових коштів за цим рішенням є юридична особа, внесена до переліку осіб, до яких застосовуються українські санкції, з огляду на потребу України в захисті інтересів суспільства та держави від загроз національній безпеці. Верховний Суд зазначив, що обов’язок тимчасово обмежити можливість стягнення коштів покладається саме на суд, який у межах визначеного строку дії санкцій, не вправі надати дозвіл на визнання та виконання рішення іноземного арбітражного суду, а не на орган, який здійснює примусове виконання судових рішень.
Парадоксальним у цій ситуації є лише те, що в іншій абсолютно ідентичній справі, за участю тієї самої підсанкційної компанії-стягувача і компанії-боржника, Верховний Суд відхилив апеляційну скаргу боржника і залишив в силі ухвалу суду першої інстанції про визнання і виконання рішення іноземного арбітражного суду (постанова Верховного суду від 09.01.2020 р.) При цьому, у своїй пізнішій постанові від 13.02.2020 р. Верховний Суд зазначив, що його висновок про відмову у визнанні та виконанні рішення іноземного арбітражного суду є протилежним до попереднього висновку, зробленого у попередній постанові від 09.01.2020 р., оскільки у попередній постанові від 09.01.2020 р. судами не досліджувалося питання застосування українських санкцій.
Таким чином, випадок, коли Верховний Суд виносить два протилежних рішення у спорах з подібними фактичними обставинами уже говорить про небезпеку неузгодженої судової практики навіть в межах однієї (цивільної) юрисдикції, хоча справи у спорах із застосуванням Закону України «Про санкції» можуть розглядатись і в господарському, і в адміністративному судочинстві, що зумовлює необхідність отримати відповіді на складні питання від Великої Палати Верховного Суду.
Суперечливі питання застосування українських санкцій: підхід Великої Палати Верховного Суду
Примітною є також ситуація, яка склалася між колегіями Касаційного господарського суду та Великою Палатою Верховного Суду. Остання, відповідно до статті 302 Господарського процесуального кодексу України (аналогічні положення є і в інших процесуальних кодексах), уповноважена розглядати справи, які містять виключну правову проблему і такий розгляд є необхідним для формування єдиної правозастосовної практики. Проте, Велика Палата сама вирішує питання про достатність підстав для розгляду нею подібних справ.
Так, ухвалою від 23.10.2019 р. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав на розгляд Великої Палати справу стосовно стягнення на користь підсанкційної компанії грошових коштів, сплачених для отримання замовлення товару за контрактом, який був згодом розірваний. Касаційний господарський суд виходив з того, що на момент винесення ухвали санкції України застосовувалися до численної кількості осіб, тоді як з цього питання відсутня стала судова практика та невизначеність на нормативному рівні правових питань. Проте, ухвалою від 13.11.2019 р. Велика Палата відмовилася розглядати цю справу і повернула цю справу на розгляд до Касаційного господарського суду у зв’язку з необґрунтованістю наявності виключної правової проблеми, а також через відсутність суперечностей у розвитку судової практики.
Касаційний господарський суд спробував звернутися вдруге (ухвалою від 18.02.2020 р.) у іншій подібній справі, вказавши, що механізм застосування санкцій визначений лише для банків, у той час як бракує правового регулювання у господарських відносинах, тоді як залишається невизначеним, чим є санкції – підставою для зупинення, відстрочення чи припинення виконання зобов`язання іншою стороною. Однак, Велика Палата відмовила вдруге, посилаючись на свою попередню позицію з цього питання і вказала на те, що саме суперечність, а не невизначеність судової практики буде підставою для розгляду нею питання застосування санкцій у господарських правовідносинах. При цьому, п’ять суддів Великої Палати виклали свою окрему думку, вказавши на ряд правових питань, які потребують відповіді Великої Палати – зокрема щодо того, чи є накладення санкцій форс-мажором і чи є це підставою для відмови у позові.
Висновки
Минулий рік відзначився появою перших відповідей судової практики Верховного Суду на істотні питання застосування українських санкцій: господарські зобов’язання відстрочуються, а не припиняються; санкції не дають підстав визнавати договір недійсним; корпоративні права також підлягають обмеженню, що має наслідком зміну у порядку управління юридичною особою; санкції України є частиною публічного порядку і впливають на визнання і виконання рішень арбітражних судів.
Варто відмітити і те, що, наразі, Верховний Суд обирає обмежувальний підхід до застосування санкцій і виходить з того, чи сторона спору прямо включена до переліку підсанкційних осіб. Таким чином, механізм функціонування українських санкцій більше нагадує санкції Європейського Союзу, аніж санкції США, де Офіс контролю за фінансовими активами застосовує настільки широкий підхід, що під розширені санкції можуть потрапити і ті, хто розраховується з підсанкційними особами в доларах США.
В той же час, Кабінет Міністрів України продовжує ігнорувати свій обов’язок щодо ухвалення порядку застосування санкцій. Оскарження накладення санкцій юридичними і фізичними особами в адміністративних судах просувається вкрай повільно, а Велика Палата поки не бачить суперечностей судової практики, які дали б її підставу дати відповіді і сформулювати позиції на найважливіші правові питання застосування українських обмежувальних заходів.