В доктрині та практиці міжнародного комерційного арбітражу поняття арбітражної угоди, її характеристики та функції досить детально проаналізовані та є відносно усталеними, а отже у практиків у галузі міжнародного арбітражу, як правило, не виникає питань при співвідношенні арбітражної угоди з основним контрактом, спір за яким покликана врегулювати перша.
Проте практика тлумачення та застосування згаданих вище понять державними судами в Україні донедавна була неоднозначною. Коментована ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 01.06.2011 року по справі № 6-3343св11, а також нещодавно постановлені постанови господарських судів є прикладом «проарбітражного» підходу, який, будемо сподіватися, і надалі застосовуватиметься та розвиватиметься українськими судами.
Невеликий екскурс в теорію
На відміну від державних судів, підвідомчість або підсудність справ яким встановлена відповідними процесуальними кодексами або законами [1],компетенція арбітражного (третейського) суду базується виключно на угоді сторін про «передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні» [2] (арбітражна угода).
Саме арбітражна угода є основною та найсуттєвішою складовою міжнародного комерційного арбітражу, без якої, власне, неможливе ані ініціювання самого арбітражного процесу, ані подальше примусове виконання арбітражного рішення. Арбітражна угода виконує низку важливих функцій, чи не найголовнішими з яких є, те що вона (а) є доказом згоди сторін на передачу спорів до арбітражу, (б) встановлює компетенцію арбітражного (третейського) суду на розгляд певного спору між сторонами та, одночасно, виключає можливість розгляду цього спору державним судом [3]; а також (в) наділяє арбітрів повноваженнями на розгляд та остаточне вирішення спору і визначає обсяг таких повноважень [4].
Незалежно від того, чи укладена арбітражна угода у вигляді арбітражної угоди в основному контракті, чи у вигляді окремої угоди, вона є автономною (відокремленою) від основного договору, з якого, власне, і виникає спір між сторонами. Отже, коли сторони укладають договір, який містить арбітражне застереження, вони фактично укладають дві угоди, дійсність та виконуваність яких не залежать одна від одної [5].
Така автономність покликана, перш за все, забезпечити виконання згаданих вище функцій арбітражної угоди, а також уможливити винесення арбітражного рішення щодо «долі» основного контракту (що містить арбітражну угоду) та його наслідків, коли такий контракт є недійсним або був розірваний стороною(ами) [6].
Українські реалії
В коментованій ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних справ (ВССУ) від 01.06.2011 року по справі № 6-3343св11, Колегія суддів Судової палати у цивільних справах розглянула вкрай важливі і непрості питання стосовно правової природи арбітражної угоди, а також її співвідношення із основним договором комісії та додатковою угодою до останнього, якою було змінено зобов’язання сторін та розірвано основний договір.
Насамперед необхідно зазначити, що суди першої та апеляційної інстанцій, рішення яких просив скасувати заявник у своїй касаційній скарзі, дотримувались «традиційного погляду» на арбітражне застереження як невід’ємну, складову частину контракту, який, на жаль, превалює в українських судах. А отже, при винесенні оскаржуваних рішень зазначені судові інстанції виходили з того, що оскільки основний договір комісії, в якому містилося арбітражне застереження про те, що «спори за даним договором розглядаються третейським судом – Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торговельно-промисловій Палаті України», було розірвано, зобов’язання за ним, у тому числі і арбітражне застереження, припинені.
У своїй ухвалі ВССУ не погодився з вищезазначеними висновками судів першої та апеляційної інстанції про те, що арбітражна угода (третейське застереження) автоматично втрачає силу внаслідок розірвання договору комісії, та скасував зазначені рішення судів нижчих інстанцій, а позовну заяву залишив без розгляду. В обґрунтування своєї позиції ВССУ послався на положення ч. 1 ст. 16 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж», розробленого на основі Типового закону ЮНСІТРАЛ, де, власне, і був сприйнятий та законодавчо відтворений принцип автономності арбітражної угоди.
Перефразовуючи традиційно «сухе» обґрунтування суду в доктринальне, можна узагальнити висновки ВССУ до таких:
(1) третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, в тому числі стосовно будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди (The «Competenz-Competenz» Doctrine). Відповідно до доктрини «Competenz-Competenz» («компетенції щодо компетенції») за наявності арбітражної угоди арбітри вповноважені самостійно приймати рішення щодо своєї компетенції на розгляд спору без необхідності звернення з цього питання до державного суду.
(2) арбітражне застереження, що є частиною договору, повинно трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору (The Doctrine of Autonomy / Separability Doctrine). Тобто недійсність або зміна чи розірвання основного договору автоматично не тягне за собою недійсність арбітражного застереження.
(3) суд повинен припинити провадження у справі і залишити позовну заяву без розгляду, якщо між сторонами укладено арбітражну угоду і від будь-якої з сторін надійшло заперечення проти вирішення спору в суді до початку з’ясування обставин у справі та їх перевірки доказами, якщо тільки суд не визнає, що така арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана (процесуальний ефект арбітражної угоди, відомий в доктрині міжнародного арбітражу як «некомпетентність державного суду» або «відвід державного суду»). Зазначений ефект арбітражної угоди полягає в тому, що її укладення виключає можливість розгляду спору в державному суді без згоди сторін [7].
В Україні цей принцип «(відносної) некомпетентності державного суду» знайшов своє відображення в ч. 1 ст. 8 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж».
Співвідношення теорії з практикою
Аналізуючи питання, яке ж практичне значення мають вищеназвані теорії міжнародного арбітражу, загалом, та коментована ухвала ВССУ від 01.06.2011 року по справі № 6-3343св11, хотілося б зазначити таке. Правильне застосування та неухильне дотримання принципу автономності арбітражної угоди забезпечує розгляд спору (і) саме у визначений сторонами спосіб; (іі) забезпечує законність повноважень арбітрів на розгляд спору та подальшої виконуваності винесеного ними арбітражного рішення, а також (ііі) сприяє подальшому становленню інституту міжнародного арбітража, як ефективного альтернативного механізму вирішення спорів.
В цьому ракурсі цікавим є питання: коли ж за таких обставин арбітражна угода припиняє свою дію? Не вдаючись у подробиці та дискусію з цього питання, на сьогодні найпоширенішою є думка про те, що арбітражна угода, строк дії якої не визначений законодавством або угодою сторін, діє до того моменту закінчення строку позовної давності [8].
Також слід відзначити, що останнім часом аналогічного «проарбітражного» підходу дотримуються і господарські суди. Так, з цього питання заслуговує особливої уваги Постанова Вищого господарського суду України (ВГСУ) від 02.02.2011 р. по справі № 15/130-10-3656, в якій було встановлено, що:
(а) арбітражна угода, навіть укладена у вигляді арбітражного застереження у попередньому договорі, не втрачає свою силу з припиненням дії такого попереднього договору;
(б) оскільки основні договори купівлі-продажу та відповідні додатки, що були укладені на виконання попереднього договору, є такими, що не виконані, а зобов’язання за ними не припинили свою дію, спір між сторонами у цій справі має розглядатись в Міжнародному комерційному арбітражі при Торгово-промисловій палаті України відповідно до арбітражної угоди, провадження у справі підлягає припиненню відповідно до ст. 8 (1) та ст. 16 (1) Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж».
З огляду на попередню неоднозначну судову практику з цього питання, згадані в цій статті рішення ВССУ та ВСХУ дають підстави сподіватися, що разом із змінами «арбітражного» законодавства, що триває з 2010 року, загальне ставлення українських судів до питань дійсності та виконуваності арбітражних угод, а також визнання арбітражних угод в Україні зміниться на «проарбітражне», що, безсумнівно, сприятиме іміджу України, в тому числі і інвестиційному.
Проте практика тлумачення та застосування згаданих вище понять державними судами в Україні донедавна була неоднозначною. Коментована ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 01.06.2011 року по справі № 6-3343св11, а також нещодавно постановлені постанови господарських судів є прикладом «проарбітражного» підходу, який, будемо сподіватися, і надалі застосовуватиметься та розвиватиметься українськими судами.
Невеликий екскурс в теорію
На відміну від державних судів, підвідомчість або підсудність справ яким встановлена відповідними процесуальними кодексами або законами [1],компетенція арбітражного (третейського) суду базується виключно на угоді сторін про «передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні» [2] (арбітражна угода).
Саме арбітражна угода є основною та найсуттєвішою складовою міжнародного комерційного арбітражу, без якої, власне, неможливе ані ініціювання самого арбітражного процесу, ані подальше примусове виконання арбітражного рішення. Арбітражна угода виконує низку важливих функцій, чи не найголовнішими з яких є, те що вона (а) є доказом згоди сторін на передачу спорів до арбітражу, (б) встановлює компетенцію арбітражного (третейського) суду на розгляд певного спору між сторонами та, одночасно, виключає можливість розгляду цього спору державним судом [3]; а також (в) наділяє арбітрів повноваженнями на розгляд та остаточне вирішення спору і визначає обсяг таких повноважень [4].
Незалежно від того, чи укладена арбітражна угода у вигляді арбітражної угоди в основному контракті, чи у вигляді окремої угоди, вона є автономною (відокремленою) від основного договору, з якого, власне, і виникає спір між сторонами. Отже, коли сторони укладають договір, який містить арбітражне застереження, вони фактично укладають дві угоди, дійсність та виконуваність яких не залежать одна від одної [5].
Така автономність покликана, перш за все, забезпечити виконання згаданих вище функцій арбітражної угоди, а також уможливити винесення арбітражного рішення щодо «долі» основного контракту (що містить арбітражну угоду) та його наслідків, коли такий контракт є недійсним або був розірваний стороною(ами) [6].
Українські реалії
В коментованій ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних справ (ВССУ) від 01.06.2011 року по справі № 6-3343св11, Колегія суддів Судової палати у цивільних справах розглянула вкрай важливі і непрості питання стосовно правової природи арбітражної угоди, а також її співвідношення із основним договором комісії та додатковою угодою до останнього, якою було змінено зобов’язання сторін та розірвано основний договір.
Насамперед необхідно зазначити, що суди першої та апеляційної інстанцій, рішення яких просив скасувати заявник у своїй касаційній скарзі, дотримувались «традиційного погляду» на арбітражне застереження як невід’ємну, складову частину контракту, який, на жаль, превалює в українських судах. А отже, при винесенні оскаржуваних рішень зазначені судові інстанції виходили з того, що оскільки основний договір комісії, в якому містилося арбітражне застереження про те, що «спори за даним договором розглядаються третейським судом – Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торговельно-промисловій Палаті України», було розірвано, зобов’язання за ним, у тому числі і арбітражне застереження, припинені.
У своїй ухвалі ВССУ не погодився з вищезазначеними висновками судів першої та апеляційної інстанції про те, що арбітражна угода (третейське застереження) автоматично втрачає силу внаслідок розірвання договору комісії, та скасував зазначені рішення судів нижчих інстанцій, а позовну заяву залишив без розгляду. В обґрунтування своєї позиції ВССУ послався на положення ч. 1 ст. 16 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж», розробленого на основі Типового закону ЮНСІТРАЛ, де, власне, і був сприйнятий та законодавчо відтворений принцип автономності арбітражної угоди.
Перефразовуючи традиційно «сухе» обґрунтування суду в доктринальне, можна узагальнити висновки ВССУ до таких:
(1) третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, в тому числі стосовно будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди (The «Competenz-Competenz» Doctrine). Відповідно до доктрини «Competenz-Competenz» («компетенції щодо компетенції») за наявності арбітражної угоди арбітри вповноважені самостійно приймати рішення щодо своєї компетенції на розгляд спору без необхідності звернення з цього питання до державного суду.
(2) арбітражне застереження, що є частиною договору, повинно трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору (The Doctrine of Autonomy / Separability Doctrine). Тобто недійсність або зміна чи розірвання основного договору автоматично не тягне за собою недійсність арбітражного застереження.
(3) суд повинен припинити провадження у справі і залишити позовну заяву без розгляду, якщо між сторонами укладено арбітражну угоду і від будь-якої з сторін надійшло заперечення проти вирішення спору в суді до початку з’ясування обставин у справі та їх перевірки доказами, якщо тільки суд не визнає, що така арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана (процесуальний ефект арбітражної угоди, відомий в доктрині міжнародного арбітражу як «некомпетентність державного суду» або «відвід державного суду»). Зазначений ефект арбітражної угоди полягає в тому, що її укладення виключає можливість розгляду спору в державному суді без згоди сторін [7].
В Україні цей принцип «(відносної) некомпетентності державного суду» знайшов своє відображення в ч. 1 ст. 8 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж».
Співвідношення теорії з практикою
Аналізуючи питання, яке ж практичне значення мають вищеназвані теорії міжнародного арбітражу, загалом, та коментована ухвала ВССУ від 01.06.2011 року по справі № 6-3343св11, хотілося б зазначити таке. Правильне застосування та неухильне дотримання принципу автономності арбітражної угоди забезпечує розгляд спору (і) саме у визначений сторонами спосіб; (іі) забезпечує законність повноважень арбітрів на розгляд спору та подальшої виконуваності винесеного ними арбітражного рішення, а також (ііі) сприяє подальшому становленню інституту міжнародного арбітража, як ефективного альтернативного механізму вирішення спорів.
В цьому ракурсі цікавим є питання: коли ж за таких обставин арбітражна угода припиняє свою дію? Не вдаючись у подробиці та дискусію з цього питання, на сьогодні найпоширенішою є думка про те, що арбітражна угода, строк дії якої не визначений законодавством або угодою сторін, діє до того моменту закінчення строку позовної давності [8].
Також слід відзначити, що останнім часом аналогічного «проарбітражного» підходу дотримуються і господарські суди. Так, з цього питання заслуговує особливої уваги Постанова Вищого господарського суду України (ВГСУ) від 02.02.2011 р. по справі № 15/130-10-3656, в якій було встановлено, що:
(а) арбітражна угода, навіть укладена у вигляді арбітражного застереження у попередньому договорі, не втрачає свою силу з припиненням дії такого попереднього договору;
(б) оскільки основні договори купівлі-продажу та відповідні додатки, що були укладені на виконання попереднього договору, є такими, що не виконані, а зобов’язання за ними не припинили свою дію, спір між сторонами у цій справі має розглядатись в Міжнародному комерційному арбітражі при Торгово-промисловій палаті України відповідно до арбітражної угоди, провадження у справі підлягає припиненню відповідно до ст. 8 (1) та ст. 16 (1) Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж».
З огляду на попередню неоднозначну судову практику з цього питання, згадані в цій статті рішення ВССУ та ВСХУ дають підстави сподіватися, що разом із змінами «арбітражного» законодавства, що триває з 2010 року, загальне ставлення українських судів до питань дійсності та виконуваності арбітражних угод, а також визнання арбітражних угод в Україні зміниться на «проарбітражне», що, безсумнівно, сприятиме іміджу України, в тому числі і інвестиційному.
Юридичний журнал
#9 (2011)
--------------------------------------------------------------------------------
[1] Також, підсудність справ державним судам України може встановлюватись і у так званих пророгаційних угодах між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб'єктом господарської діяльності (угода про договірну підсудність), але тільки у тих випадках, коли можливість укладення такої угоди передбачена міжнародним договором.
[2] Ст. 7 (1) Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.1994 р., № 4002-XII.
[3] Ст. 8 (1) Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».
[4] Julian D M Lew, Loukas A Mistelis, Stefan M Kröll Comparative International Commercial Arbitration / Kluwer Law International, 2003 – p.100 (para. 6-2).
[5] Stephen M. Schwebel, “The Severability of the Arbitration Agreement” // International Arbitration: Three Salient Problems (Grotius Publications, Cambridge 1987), p. 5; Fouchard, Gaillard Goldman on International Commercial Arbitration, E. Gaillard and J. Savage (eds.) (1999), para. 410; Jean-François Poudret, Sebastien Besson Comparative Law of International Arbitration (Sweet & Maxwell 2007), p. 133 (para. 164); Julian D M Lew, Loukas A Mistelis, Stefan M Kröll Comparative International Commercial Arbitration / Kluwer Law International, 2003 – p. 102 (Para. 6-9); Phillippe Leboulanger, The Arbitration Agreement: Still Autonomous? // Albert Jan van den Berg (ed) International Arbitration 2006: Back to Basics? ICCA Congress Series 2006 Montreal 13 (Kluwer Law International 2007) pp. 3-13.
[6] Jean-François Poudret, Sebastien Besson Comparative Law of International Arbitration (Sweet & Maxwell 2007), p. 133 (para. 164)
[7] Див. Минаков A.И. Арбитражное соглашение и практика рассмотрения внешнеэкономических споров. М., 1985. - С. 51-52.
[8] Юрьев Е. Е. Условия действительности арбитражного соглашения // Арбитражный и гражданский процесс. – 2006. – № 6. – С. 31–32.
[2] Ст. 7 (1) Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.1994 р., № 4002-XII.
[3] Ст. 8 (1) Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».
[4] Julian D M Lew, Loukas A Mistelis, Stefan M Kröll Comparative International Commercial Arbitration / Kluwer Law International, 2003 – p.100 (para. 6-2).
[5] Stephen M. Schwebel, “The Severability of the Arbitration Agreement” // International Arbitration: Three Salient Problems (Grotius Publications, Cambridge 1987), p. 5; Fouchard, Gaillard Goldman on International Commercial Arbitration, E. Gaillard and J. Savage (eds.) (1999), para. 410; Jean-François Poudret, Sebastien Besson Comparative Law of International Arbitration (Sweet & Maxwell 2007), p. 133 (para. 164); Julian D M Lew, Loukas A Mistelis, Stefan M Kröll Comparative International Commercial Arbitration / Kluwer Law International, 2003 – p. 102 (Para. 6-9); Phillippe Leboulanger, The Arbitration Agreement: Still Autonomous? // Albert Jan van den Berg (ed) International Arbitration 2006: Back to Basics? ICCA Congress Series 2006 Montreal 13 (Kluwer Law International 2007) pp. 3-13.
[6] Jean-François Poudret, Sebastien Besson Comparative Law of International Arbitration (Sweet & Maxwell 2007), p. 133 (para. 164)
[7] Див. Минаков A.И. Арбитражное соглашение и практика рассмотрения внешнеэкономических споров. М., 1985. - С. 51-52.
[8] Юрьев Е. Е. Условия действительности арбитражного соглашения // Арбитражный и гражданский процесс. – 2006. – № 6. – С. 31–32.