Розірвання шлюбу чи фактичне припинення спільного проживання між батьками часто супроводжується ключовим питанням – як зберегти зв’язок дитини з батьками при цьому не порушивши її інтереси. Серед українських родин все більшого поширення набуває модель спільної опіки, яка дозволяє обом батькам брати активну участь у вихованні та прийнятті рішень щодо дитини, навіть попри відсутність спільного побуту.
Інститут спільної опіки в Україні знаходиться на етапі становлення, і його правове регулювання досі є недостатньо чітким. Відсутність нормативних визначень, а також обмежене застосування цієї моделі у судовій практиці призводять до ускладнення застосування моделі спільної опіки. У цій статті ми розглянемо, чи існує в Україні реальна модель спільної опіки, які її юридичні підстави та як її реалізувати на практиці, а також що слід враховувати батькам, які прагнуть зберегти активну участь у житті дитини після розлучення.
Моделі визначення місця проживання дитини
В загальному для вирішення питання щодо визначення місця проживання дитини існують такі моделі:
- Спільна батьківська опіка з почерговим проживанням дитини у кожного з батьків за погодженим графіком.
- “Пташине гніздо” – дитина постійно проживає в одному помешканні, а батьки почергово змінюють один одного.
- Традиційна модель – дитина проживає з одним із батьків, а для іншого встановлюється графік побачень.
Модель спільної опіки прийнято поділяти на:
- Спільну юридичну опіку – рівне право обох батьків ухвалювати рішення щодо освіти, медицини, релігійних питань тощо.
- Спільну фізичну опіку – рівна або пропорційно розподілена участь обох батьків у щоденному догляді та проживанні дитини.
На відміну від України, у правових системах багатьох країн, зокрема в США та країнах ЄС, інститут спільної опіки давно усталений.
Стан правового регулювання спільної опіки в Україні
Українське законодавство наразі передбачає лише загальні положення про рівні права та обов’язки батьків, не розмежовуючи юридичну (право приймати рішення щодо життя дитини) та фізичну (місце фактичного проживання) опіки. Це створює простір для неоднозначного тлумачення та ускладнює реалізацію спільної опіки на практиці.
Водночас судова практика поступово починає визнавати модель спільної опіки як життєздатну альтернативу традиційному підходу, коли дитина проживає з одним із батьків, а інший бачиться з нею за встановленим графіком.
Проте, незважаючи на застосування моделі спільної опіки судами, для ефективного застосування цієї моделі виникає потреба в прямому нормативному закріпленні спільної опіки у Сімейному кодексі України – із визначенням її змісту, умов застосування та процедур реалізації. Закріплення на законодавчому рівні моделі спільної опіки дозволило б застосовувати спільну опіку як норму, а не виняток, що використовується лише в поодиноких судових рішеннях.
Судова практика щодо визнання моделі спільної опіки в Україні
До недавнього часу українські суди застосовували тільки традиційну модель визначення місця проживання дитини, зазвичай залишаючи дитину з матірʼю. Такий підхід українських судів видавався недоречним, оскільки фактично дитина більше часу проводила з матірʼю і втрачала звʼязок з батьком. Проте, на щастя, ситуація поступово змінюється. Так, 16 лютого 2024 року Верховний Суд у своїй постанові у справі № 465/6496/19 вперше застосував модель спільної батьківської опіки над дитиною, як дієвий механізм реалізації найкращих інтересів дитини.
На сьогодні суди схильні підтримувати модель спільної опіки, якщо:
- між батьками існує здатність до комунікації та домовленостей;
- двоє батьків активно беруть участь у вихованні дитини;
- місце проживання та навчання дитини можуть бути організовані без шкоди для її інтересів;
- дитина не заперечує проти такої моделі.
Практичні аспекти реалізації спільної опіки в Україні
На практиці батьки можуть самостійно домовитися про умови спільної опіки та укласти письмовий договір про місце проживання дитини та участь у її вихованні. Такий договір повинен бути нотаріально посвідчений (ч. 4 ст. 157 Сімейного кодексу України). У договорі можна визначити графік, за яким дитина буде проживати з кожним із батьків, а також порядок утримання дитини.
При реалізації моделі спільної батьківської опіки можуть виникати деякі труднощі, зокрема:
- Конфлікти між батьками – низький рівень довіри чи неприязні стосунки можуть унеможливити досягнення домовленостей.
- Логістичні проблеми – необхідність погодження графіків, вирішення питань щодо транспортування дитини між помешканнями, вибору школи чи дитячого садка.
- Небажання дитини – дитина може відмовлятися змінювати місце проживання або підтримувати активний контакт з одним із батьків.
У випадках, якщо домовленість між батьками неможлива, справу можуть вирішувати суди, які враховують найкращі інтереси дитини.
Водночас суд може відмовити у встановленні спільної опіки, якщо наявні гострі конфлікти між батьками, один із них систематично порушує домовленості або ж існує ризик шкоди психологічному стану дитини.
Таким чином, для успішної реалізації моделі спільної опіки в Україні потрібна не лише правова конструкція, а й здорова комунікація між батьками, здатність враховувати інтереси дитини, а також і підтримка з боку судової системи у разі спору.
Врахування судом інтересів дитини
Ключовим аспектом у визначенні місця проживання дитини є її інтереси.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці послідовно наголошує, що у спорах щодо дітей ключовим є забезпечення балансу між інтересами дитини, батьків і суспільства, при цьому інтереси дитини мають пріоритет. Регулярний контакт з обома батьками визнається важливим елементом добробуту дитини, а спільна опіка – як така, що може забезпечити цю рівновагу.
При оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини враховуються такі обставини:
- погляди дитини;
- індивідуальність дитини;
- збереження сімейного оточення і підтримання відносин;
- піклування, захист і безпека дитини;
- вразливе положення,
- право дитини на здоровʼя;
- право дитини на освіту.
При вирішенні питання про місце проживання дитини також підлягають врахуванню:
- спроможність кожного з батьків піклуватися про дитину особисто;
- стосунки між дитиною і батьками в минулому;
- бажання батьків бути опікунами;
- збереження стабільності в оточенні дитини, йдеться про місце проживання (дім), школу, друзів;
- бажання дитини.
Згідно з нормами Сімейного кодексу України, місце проживання дитини до 10 років визначається за згодою батьків, а з 10 до 14 років — за спільною згодою батьків та дитини. Дитина, яка досягла 14 років, має право самостійно визначати місце свого проживання (ч.ч. 1-3 ст. 160 Сімейного кодексу України).
Цікаво, що законодавчо визначений вік для врахування думки дитини щодо місця її проживання, є умовним. Судова практика свідчить, що суди можуть враховувати думку дитини навіть у більш ранньому віці, якщо дитина здатна чітко висловити свою думку, навіть якщо дитині буде лише 8 років.
Однак, варто зазначити, що думка дитини не є абсолютною для вирішення питання про місце її проживання. Суди зауважують, що озвучена в судовому засіданні думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується при вирішенні питання про визначення місця її проживання, оскільки думка дитини не завжди може відповідати її інтересам та може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, наприклад таких, як тривалий час проживання дитини з одним із батьків без можливості повноцінного спілкування з тим із батьків, з ким дитина не проживає.
Висновки
Модель спільної батьківської опіки сприяє збереженню стабільного зв'язку дитини з обома батьками, навіть після розірвання шлюбу. В Україні ця модель лише починає набирати обертів, і потребує подальшого правового закріплення. Позитивні кроки у даному напрямку роблять українські суди, які почали застосовувати на практиці модель спільної батьківської опіки над дитиною.
Проте варто враховувати, що успішна реалізація моделі спільної опіки вимагає не лише юридичного визнання та закріплення, а й високої культури батьківського співробітництва, здатності до конструктивного діалогу та орієнтації на потреби дитини. Лише за таких умов модель спільної опіки зможе стати дієвим інструментом підтримки психологічного та емоційного стану дитини в умовах розірвання шлюбу її батьків.
Авторка: Мілана Нечваль