На початку лютого 2020 року українські користувачі телевізорів Samsung помітили, що компанія обмежила смарт-функції на пристроях. В компанії це пояснили тим, що така техніка вироблена для використання в іншому регіоні. Користувачі вважають, що це - порушення прав споживачів.
Редакція AIN.UA звернулась за юридичною оцінкою ситуації: чи могла компанія так вчиняти з точки зору українського законодавства та чому вона могла піти на такий крок. Спеціально для AIN.UA підготував коментар Іларіон Томаров, радник юридичної фірми «Василь Кісіль і Партнери».
Якби мене запитали, чому компанія зважилася на такий крок, я би припустив, що це - результат неефективності традиційних заходів протидії «сірому» імпорту.
Якщо дозволяти сотні щоденних переміщень техніки, купленої нібито для особистого споживання, знайдеться спосіб продати такий товар. Особливо за низькою ціною, яку пропонує продавець «сірого» товару, не сплативши митні збори і податки.
Наприклад, при виборі телевізора у неофіційного продавця різниця розміром 40% у порівнянні з ціною офіційного товару стає вирішальним аргументом. При цьому пересічному споживачу не дуже зручно замислюватись, чому такий самий товар у одного продавця коштує майже в два рази дешевше, ніж у іншого?
Незручно знати, що, купуючи дешевше у неофіційного продавця, споживач стимулює ввезення товарів із сусідніх країн без сплати митних платежів та податків. Незручно врахувати, що велика побутова електроніка повинна бути сертифікована для безпеки споживача в країні продажу цьому споживачу. Незручно пам'ятати, що вартість офіційного товару включає гарантійні зобов'язання виробника, чого споживач найчастіше позбавлений, купивши «сірий» товар.
Але, дозволивши обман з боку продавця неофіційно ввезеної продукції і заощадивши при покупці, споживач не очікує опинитися з функціонально обмеженим товаром.
Припускаю, що в угоді про використання програмного забезпечення пристрою (яке не читає 99% покупців) виробник попередив про неможливість гарантувати доступність функцій в країні фактичного використання пристрою.
Найімовірніше, у продавця немає доказів офіційного імпорту такого товару в Україну з оплатою митних зборів і податків (те, що зазвичай називають «сірим» товаром). Звідси сумніви у гарантії від виробника, яку часто обіцяє продавець «сірого» товару.
Закон України «Про захист прав споживачів» зобов'язує продавця передати товар належної якості (ст. 6), а в ст. 8 описує права споживача в разі придбання товару неналежної якості. Протягом гарантійного строку споживач має право на безкоштовне усунення недоліків товару, відшкодування витрат на їх усунення або зменшення ціни товару.
Істотним вважається такий недолік, який робить неможливим використання товару відповідно до його цільового призначення, виник з вини виробника або продавця і не може бути усунутий (або потребує більше 14 днів на усунення, або робить товар суттєво іншим).
Дистанційне обмеження виробником функціональних можливостей товару значно змінює його споживчі властивості, а значить, це можна тлумачити як суттєвий недолік товару. Висока імовірність того, що вимога усунути недоліки в товарі, що був введений в оборот неофіційними продавцем, не буде виконана виробником або його сервісними центрами в добровільному порядку.
Ключове питання: з чиєї вини такий товар став товаром неналежної якості.
З одного боку, продавець «сірого» товару нібито не здійснював маніпуляцій, щоб обмежити функції товару. З іншого боку, виробник не імпортував в Україну такий товар, значить не відповідає за його справність та за недоліки, що виникли в Україні.
Де грань між правом власності на річ і правом виробника контролювати її використання? Чи можуть правила використання програмного забезпечення товару звужувати його функції? Ризикну припустити, що така ситуація виходить за рамки правовідносин, які регулюються Законом України «Про захист прав споживачів».
Можливо, результатом буде впровадження прогресивних прав захисту споживачів, а, може, ситуація змусить пересічного споживача уважно обирати продавця технічно складного товару.
Опубліковано: ain.ua, 12 лютого 2020 р.